Щоденниковий запис
Як же ж я дізналася про татову коханку? Зовсім випадково. Пропустила школу супроводжувати Соломію до тату-майстра. Шкільна форма до торговельного центру не пасувала заскочила додому перевдягнутися. Лише натягнула одну штанину, коли у дверях клацнув ключ. Завмерла, ледве стримуючись на одній нозі. Іскра злякалася чи не грабіжники? Та пізнала татовий голос… Похоже, говорив із кимось по телефону.
Зараз візьму форму й відїжджаю. Не можу казати, що був на тренуванці, коли спортивна сумка під ліжком лежить.
Помилилася. Це був не дзвінок тато диктофоном записував повідомлення. Через хвилину почула жіночий голос:
Коханий, так сумувала! Не дочекаюся… Я твої улюблені вареники з вишнями спекла. Поспішай, поки не остили. Цілую!
Сенс почутого дійшов значно пізніше. Спочатку впізнала голос тітка Катерина, татова колега й сестра маминої подруги, що часто в нас гостювала. Мені вона подобалася: не така як усі дорослі. Не удавала, що знає, як жити правильно; любила повеселитися й сучасну музику слухала, а не ті сумні пісні, що батькам до вподоби. Лише замислившись, чому тітка Катерина татові голосові пише, я зрозуміла суть почутих слів.
Ключ знову повернувся у квартирі затихло. Я опала на ліжко й ще раз прокрутила слова тітки Катерини ні, не здалося, у тата дійсно правда інша. Що тепер робити? Казати мамі? Чи ні? Як поводитися з татом й цією жінкою?
Нічого не вирішивши, побігла до Соломії вона вже пять повідомлень надіслала. Мині місяць чекали цього походу! Соломія ідеально маминий підпис підроблювала. Але настрій зник.
Олесю, що з тобою? не відставала від мене подруга. Нащо надулася? Теж хочеш тату? Давай я маминий підпис зроблю, проста справа!
Як би добре було з кимось поділитися цією новиною, тягар розділити. Але навіть з подругою говорити про це не могла. Сподівалася, що всі сприймуть це як примху через тату.
Наступні два тижні не могла навчатися. Гулянки з подругами уникала, маті не говорила, татові грубила. Не знала, що робити. Одного разу ледве не вилила мамі всю правду, та вона лізти з двійкою з хімії! Сварка вийшла жахлива. А ввечері мама прийшла до мене з «Київським» тістечком, що я обожнюю, й каже:
Вибач, рибко. Знаю, немаєдагогічно кричати. Протепереживаю за твої іспити! Хочу, щоб у тебе все добре було…
Мамо, ну годі ти знову! Здам я їх! Це тістечко мені?
Авжеж тобі. Миримося? Терпіти не можу, коли ми
Вона йшла додому, відчуваючи, як пекло нову татуювання, ніби кожна літера випалювала на шкірі останні сліди наївної віри в те, що кохання може бути чесним.
