**Запис у щоденнику**
Повернувся Богдан додому пізно. Не промовивши й слова, зняв черевики в передпокої, повісив плащ і мовчки пройшов у ванну кімнату. За кілька хвилин вже сидів на кухні, де його чекала тарілка з курячим тушкованим м’ясом та зеленим горошком — фірмова страва його дружини Оксани. Поряд стояв салат із морепродуктів. Він узяв виделку, пару секунд повертав у салаті, а потім різко обернувся.
— Скажи чесно… Де ти взяла цей салат? — запитав він тихо, але наполегливо.
Оксана завмерла, не донесши чайник до чашки. В її очах застигло щось тривожне.
Разом вони жили вже понад тридцять років. Якби Оксану попросили оцінити їхній шлюб за шкалою від одного до ста, вона б без вагань сказала «п’ятдесят». Бо було все: кохання й роздратування, радість і втома, світлі миті й важкі будні. Звичайне життя. А Богдан — хоч і впертий, хоч і з характером — був гарною людиною. Вірним, надійним, працьовитим.
Все змінилося минулої весни, коли Оксана злягла. Лікар сказав, що це звичайне перевтомлення, що накопичувалося роками. Богдан вез її додому на таксі — свою машину вони давно не лагодили, всі гроші йшли на сплату кредита за доньку — Софійку.
Софійка нещодавно вийшла заміж, і весілля хотіла «як у кіно». І хоч сукня виявилася дивною, а торт — «як жувальна гумка», за словами Богдана, — батьки терпіли. Їм було важливо, щоб донька була щаслива.
Після весілля молодята переїхали у квартиру, що дісталася нареченому від діда, а Богдан із дружиною продовжували сплачувати кредит, обходячись старою машиною, зношеною технікою та вічною втомою.
Оксана працювала вчителькою англійської та брала додаткові уроки. Богдан — слюсарем на заводі. Він відмовлявся від їдальні, бургерів, піци — тільки домашня їжа! Гаряча, свіжа, різноманітна.
Оксана не сперечалася, хоча після роботи ледве трималася на ногах. Одного разу вона не витримала:
— Ну як я встигну зварити тобі на вечерю перше, друге, салат і компот? Я ж не робот.
Але Богдан у відповідь розповідав оповідки про свою прабабцю, яка і в полі працювала, і сім’ю з восьми осіб годувала, і в художній самодіяльності брала участь.
Оксана просто втомлювалася. Одного разу, заглянувши у нову кулінарію біля дому за свіжим хлібом, вона побачила вітрину з салатами. І раптом сказала:
— Дайте мені «Морські дари», велику порцію…
Дома на вечерю були голубці, пиріг… і той самий салат.
— Нічого собі, новинка! Смачно, як удома, — похвалив Богдан.
Оксана нічого не відповіла. І з того часу це стало її таємницею: якщо не встигала — купувала у кулінарії. Домашнє, смачне, трохи дорожче — але зате можна було перевести подих.
Так би все й тривало, якби не випадок. На роботі Богдан ділив обід із молодим хлопцем, практикантом. Той їв тефтелі та салат, дуже схожий на той, що їв Богдан.
— Звідки тефтелі?
— З кулінарії, за рогом. Там смачніше, ніж удома! — усміхнувся хлопець.
Богдан насторожБогдан глибоко зітхнув, подивився Оксані в очі і прошепотів: «Далі будемо готувати разом».
