Щоденник Олени Соколової
Я ніколи не забуду того дня. Як випадково дізналась про татчину коханку. Пропустила школу, щоб супроводжувати подругу до тату-майстра. Забігла вдома переодягтись, адже у шкільній формі до ТРЦ “Леополіс” йти не дуже. Натягала джинси, коли у дверях повернувся ключ. Завмерла, ледь тримаючи баланс на одній нозі. Навіть подумала: «Злодії?» Але почула папін голос немов із кимось розмовляв по телефону.
«Зараз візьму форму та виїжджаю. Не можу ж сказати, що був на тренуванні, коли моя спортивна сумка під ліжком».
Я помилилась це був не дзвінок, а голосове. За пару хвилин пролунав жіночий голос:
«Коханий, я так сумувала, не дочекаюсь тебе… А я твої улюблені палянички спекла. Поспішай, а то зістинуть! Цілую-цілую!»
Сенс почутого дійшов з запізненням. Спочатку впізнала голос: тітка Тетяна. Татова колежина й, до того ж, сестра маминої подруги. Часто гостювала в нас. Мені вона подобалась: відрізнялась від інших дорослих не вдавала, що знає, як жити правильно, полюбляла веселощі, слухала сучасну музику, а не ті сумні пісні, що обирали мої батьки. І лише тоді збагнула: чому вона папі голосові пише?
Ключ знову повернувся. У квартирі затихло. Я сіла на ліжко, прокручуючи слова тітки Тетяни у голові. Ні, не здалося. У тата справжній роман. Що робити? Казати матусі? Чи ні? А як поводитись тепер із татом, із тією жінкою?
Не вирішивши нічого, побігла на зустріч. Подруга Соломія вже пять повідомлень надіслала. Ми чекали цього місяць: вибирали татуювання, а Соломія вдосконалила маминий підпис. Та настрій зник.
«Олесю, що з тобою? не відставала вона. Надулась? Теж татуювання хочеш? Давай, я мами підпис зроблю!»
Як же хотілося поділитись новиною, розділити тягар. Але навіть подрузі не можна. Тому вдала, що справа справді в татуюванні.
Наступні два тижні не могла вчитись, уникала прогулянок з подругами, уникала розмов із мамою, грубила татові. Що робити не знала. Майже розповіла мамі одного разу, та вона почала лаяти за двійку з хімії. Сварка вийшла жахлива. Вечором матуся увійшла до кімнати зі шматочком Київського торта, що я обожнюю:
«Пробач, рибко, що накричала. Знаю, це непедагогічно. Просто так переживаю через іспити! Хочу, щоб у тебе все вийшло…»
«Мамо, та годі вже здам! Цей кусочок мені?»
«Звісно, тобі. Миримось? Не виношу, коли ми сваримось!»
Я взяла торт, чмокнула маму у щоку й пообіцяла собі: «Ніколи не завдам їй болю». Якщо вона так переймається через нашу дурну сварку, що буде, коли дізнається про тата? Треба зробити неможливе, аби вона ніколи не пізнала правди.
Я мимоволі стала татовою спільницею: прикривала затримки «на роботі», нагадувала йому про сімейні свята та мамині прохання, відволікала маму, коли йому хтось дзвонив. Водночас ігнорувала будь-які його прохання, грубила, з величезною силою стримуючись, щоб не вилити на нього все, що думаю.
Потім усе якось налагодилось: тато почав повертатись вчасно, я склала іспити й перейшла у десятий клас. Та історія забулася, немор страшний сон. До того ж, я познайомилась із Миколою на два роки старшим, студентом-першокурсником юрфаку, грав на бандурі. Вечорами гуляли у компанії, але все частіше відставайлм. От і того вечора дійшли до фонтану й не помітили, як пролетів час. Пізьно. Лишалося сподіватись, що батьки не помітять котра година. Навшпиньках прокралась у кімнату. «Фух, здається, пронесло», подумала.
«Олесю?»
Не пронесло…
У кімнаті заглянула мама. «Щось ти забарилась».
Чекала скандалу. Та ні, вона навіть не очікувала відповіді.
«Пробач, із подругами забавились. Матусю, ти
Знову та ж нудьга, коли мама, з червоними від сліз очима, показала мені той зловісний чек на сережки й запитала, чи не ми з татом їх купували, а я, відчуваючи, як холоне душа, збрехала про подарунок Марусі, щоб захистити її від правди, яку сама випадково розкрила й тепер назавжди ношу на руці.
