Як завжди, сонячний промінь пробився крізь штори, освітивши напружені обличчя за обіднім столом, але навіть він не зміг розтопити холод, що сковав повітря в великій вітальні.
— Ми з Оленкою хочемо пожити тут пару років, — Андрій говорив твердо, намагаючись приховати тремтіння в голосі. — Це допоможе нам зібрати на власне житло.
Олена, що сиділа поруч, нервово крутила край скатертини. Навпроти них Катерина Іванівна, мати Андрія, завмерла з ножем у руці, наче збиралася розрізати не хліб, а саму ідею. Віктор Миколайович, батько, задумливо ковтав чай, уникаючи поглядів.
— Пожити тут? — Катерина Іванівна повільно поклала ніж. — З цією… твоєю дружиною?
— Так, мамо, з моєю дружиною, — Андрій наголосив на останньому слові. — Ми втомилися знімати. Це тимчасово, поки не заробимо на квартиру.
— У нас є місце, — раптом підтримав Віктор Миколайович, відставляючи чашку. — Дві кімнати пустують. Чому б не допомогти дітям?
Катерина Іванівна кинула на чоловіка погляд, сповнений докору:
— А мене хтось запитав? Я маю терпіти чужу жінку в своєму домі?
— Олена не чужа, — Андрій відчув, як усередині закипає гнів. — Вона моя сім’я.
— Сім’я! — фуркнула мати. — Це захоплення, Андрію. Я її наскрізь бачу. Думаєш, вона тебе любить? Їй потрібна наша квартира, твої гроші, твоя частка!
Андрій стиснув кулаки. Ця розмова повторювалася вже не вперше. З першого дня знайомства з Оленою мати її не сприйняла — без пояснень, без причин. Можливо, справа була в тому, що Олена стала тією, хто порушив звичний порядок, де Андрій залишався під повним контролем матері.
— Мамо, — Андрій намагався говорити спокійно, — третина цієї квартири належить мені. За бабусиним заповітом. Я маю право тут жити.
Катерина Іванівна зблідла:
— Ти погрожуєш мені? Власній матері? Це вона тебе підбила, так? Навчила шантажувати!
— Годі, Катре, — втрутився Віктор Миколайович, підвищивши голос. — Андрій має рацію. Це його дім теж.
— Тоді нехай живе у своїй третині! — Катерина Іванівна схопилася. — У коморі! Або на балконі!
Андрій повільно підвівся, його терпець урвався:
— Добре. Якщо не хочеш по-доброму, я продам свою частку. І повір, знайду таких сусідів, що ти пошкодуєш. Уявляєш, як весело буде жити з любителями голосної музики або збирачами змій?
— Ти не посмієш, — прошипіла Катерина Іванівна.
— У тебе тиждень, щоб вирішити, — Андрій попрямував до дверей. — Потім я дзвоню рієлтору.
У передпокої він зупинився, намагаючись заспокоїти тремтіння. Ніколи раніше він не кидав матері такого виклику. Але заради Олени, заради їхнього майбутнього, він був готовий на все.
Повернувшись до орендованої квартири, Андрій побачив тривогу в очах Олени.
— Як пройшло? — спитала вона, вже знаючи відповідь по його похмурому обличчю.
— Як завжди, — втомлено опустився на диван. — Батько за нас, мати проти. Але я дав їй зрозуміти: або ми живемо у них, або я продаю свою частку.
Олена наморщила чоло:
— Андрію, може, не варто? Ми впораємося…
— Ні, — різко відповів він. — Я не відступлю. Вона має прийняти тебе.
Тиждень минув без відповіді. На восьмий день Андрій подзвонив рієлтору:
— Хочу продати третину квартири. Швидко і недорого.
Через три дні до батьківського дому завітали перші «покупці» — двоє чоловіків з татуюваннями і запахом перегару. Віктор Миколайович зустрів їх із посмішкою:
— Заходьте, оглядайтеся! Частка в гарній квартирі, центр міста!
— А де наша третина буде? — буркнув один, оглядаючи вітальню. — Спати де? У ванній?
— Це юридичне питання, — підморгнув Віктор Миколайович. — Формально вся квартира в спільній власності.
Катерина Іванівна, почувши шум, вийшла зі спальні:
— Це ще хто? — її голос тремтів від обурення.
— Покупці, кохана, — спокійно відповів чоловік. — Цікавляться часткою Андрія.
— Геть! — закричала вона. — Ніхто не буде жити в моєму домі!
Наступного дня прийшли інші — пара з ексцентричним виглядом, яка розповідала про свою колекцію тропічних комах. Катерина Іванівна зблідла, почувши про «нешкідливих павуків розміром з долоню». Третій візит був ще гіршим: чоловік, який представився шанувальником нічних медитацій з барабанами.
На четвертий день Катерина Іванівна не витримала і подзвонила синові:
— Ти що, серйозно хочеш продати квартиру якимось божевільним?
— Я попереджав, — холодно відповів Андрій. — Ти мала шанс.
— Гаразд, — видихала вона. — Нехай твоя Олена приїжджає. Але будуть мої умови!
Ввечері Андрій приїхав один, щоб обговорити деталі. Олена залишилася вдома — він не хотів, щоб вонаАле тепер, коли весна розквітала за вікном, а у їхній маленькій квартирі пахло свіжістю і новим початком, вони обидва знали — найважливіше було поруч, і все інше вони подолають разом.
