Сьогодні згадала, як жила у гарному будиночку в Карпатах. Порід на клумбах пишалися рути й мальви. Буйство фіолетових кольорів заворожувало.
Я, підібгавши ноги, сідала у садові гойдалки з книжкою. У печі дійшов пиріг із сливами. Аромат переплітався із запахом м’яти, немов у раю пахне саме так.
Завжди відчувала, коли він мав приїхати. Того дня зранку замішувала тісто, вигадувала нові начинки. Уся ця картопля з соусами чи вареники – не моє. Чарівність була в тісті, яке слухняно підкорялося моїм рукам.
Смішно. Колись пироги пекла лише бабуся. А тепер – я. І я точно не бабуся.
Він ніколи не знав наперед, коли поїде до мене. Просто минув час – і його потягло. Завжди дзвонив уже з дороги.
У нього не було нічого. Крім минулого: два шлюби, син, переїзд до Львова, речі в багажнику й повільної вилазки з темряви розпачу.
Познайомились банально. На вечірці біля озера. Його притягнув друг, мене – сестра. Обоє не хотіли йти, тому сиділи осторонь. А потім він запросив мене на танець. І купив дешеву троянду у дівчини-квітниці. А потім везе мене додому через усі закутки міста.
Все переплелося. І він злякався. Навіщо знову мучити серце?
Але коли порожнеча ставала невиносною, сідав у машину і їхав. Щоб вткнутися обличчям у моє волосся й прошепотіти: “Ну, привіт…”
Він навіть думав залишитися тут. Одного разу сказав мені. В моїх очах спалав і зразу ж згас вогонь: як скажеш, як вирішиш.
Кожне прощання було ніби розрив по живому. Він уже за ворітьми, але повертався, щоб поцілувати мене. Знову намагався їхати. І знову повертався.
Шкодував, що зустрів мене так пізно. Радів, що зустрів взагалі.
А я наливала чай у високу глечик, різала пиріг і сідала напроти. Нічого особливого. У його житті були палкі ночі, але виявилося – йому потрібна була ця тиха любов. Що пахне м’ятою та полуничним варенням. Або малиновим. Чи сливовим. І розмови до світанку. І вигин мого стегна. І сонлива посмішка. І мій голос у трубці за тисячі кілометрів.
Не став чекати вихідного. Як завжди, подзвонив з дороги. Вимкнув телефон, додав музики… І не почув удар.
Він ніколи не дізнається, що в його доньки – проймаючо-блакитні очі.
А я ніколи не пізнаю, що він їхав до мене назавжди.
