Оскільки саме я залишила сімю заради іншого чоловіка та стала причиною розлучення, Тарас вирішив, що я зобовязана компенсувати йому зламане серце. Він не дозволив мені забрати сина, а той сам хотів залишитися з батьком, а не зі мною. Хоч як би мені було боляче, я не змогла його переконати чи забрати силою. Ми швидко все оформили: мене відпустили, а я в свою чергу надсилала їм гроші раз чи двічі на місяць. Колишній чоловік ще тоді працював і заробляв, але коли помітив, що я добре влаштувалась, а мій новий чоловік також додає трохи грошей для сина, щоб у нього було все необхідне, Тарас звільнився і почав жити на наші кошти.
Поки син ріс, Тарас дуже його балував готові страви з ресторанів, прогулювання школи коли тільки той захоче, відпочинок на дорогих курортах і купа різної техніки для дому. Згодом у сина сформувалося байдуже ставлення до мене, і він дедалі рідше хотів бачитися зі мною. Що б я йому не купила чи не зробила тато завжди давав більше й краще, хоча й за мої гроші. Хлопцю було лише одинадцять, а він навіть не замислювався, чому тато начебто такий багатий, хоча постійно вдома.
Мій нинішній чоловік порекомендував, що, можливо, я просто даю їм забагато грошей. Окрім того, ми почали обмірковувати питання навчання сина в університеті, і вирішили, що краще відкладати гроші на ці цілі, а не дозволяти колишньому чоловікові витрачатися на його забаганки. Я особисто поговорив із Тарасом, що я й так достатньо їх утримувала і тепер прийшов час, аби він сам узяв на себе всі витрати, а я подбаю про майбутнє сина. Тоді він почав казати, яка з мене мати, яка була дружина, й пригрозив, що подасть на аліменти до суду, бо нібито я взагалі їм нічого не платила.
Я радилася з юристами, і вони заспокоїли мене, щоб не звертала уваги на його погрози, бо з нього нічого не вийде усі ці роки він не працював і жив на мої гроші. Та навіть так, відчуваю, що програю. Мій син тепер ще більше мене ненавидить, думаючи, що я не хочу допомогти його батьковіЯ часто дивилась на старі фотографії, де ми усміхнені всі разом, і питала себе, де була та межа, після якої все пішло не так. Минали місяці, син охолонув до мене остаточно, не відповідав на повідомлення, а при наших коротких зустрічах бачив у мені радше банкомат, ніж маму.
Але одного вечора, коли вже осінь торкалась холодом шибок, він несподівано подзвонив. Голос його тремтів:
Мамо тато захворів. Лікарі сказали, що треба буде довго лікуватися. Я не знаю, що робити. Я… я сам.
Я відчула знайомий біль, але отямилась колишнього вже не змінити, та син досі мій. Я відклала всі справи й поїхала до нього тієї ж ночі. Ми довго розмовляли на кухні: був присмак суму, образ і страху перед майбутнім дорослим життям. Я не читала моралі, не згадувала минулого просто тримала його за руку, як колись у дитинстві.
Того вечора він вперше за багато років обійняв мене сам щиро, по-дитячому. Я зрозуміла тоді: любов не купується й не вимірюється подарунками. Життя розкидає нас по різних ролях, але серце матері не можна віддати на забаганки чи на торги. Моєю найбільшою перемогою було не «утримувати» чи «вигравати» а лишитись поруч, коли це справді потрібно, навіть якщо довелось чекати довгих ідуть років.
