Про котів, чоловіків і квіти…
— Уявіть, на дворі дощ іде! — сказала Олена, стоячи біля вікна в кабінеті.
— Так весна, чого дивуєшся? — відповіла ділова Наталя.
— Правда, адже сьогодні перше березня. Набридла вже ця зима. Єдине світле — це Новий рік.
— Березень буває різним: то сніг ще впаде, то мороз ударить, — вставила свої п’ять копійок найстарша з усіх, сорокап’ятирічна Віра.
— Вранці, поки йшла до машини, впала. Такий синєць на стегні — просто жах. Досі болить. Хочете, покажу? — Олена обернулася від вікна.
— Не треба! — хором відповіли жінки.
— А нашу Мар’яну весна не тішить. Ось як працює. Немов робот.
— Олено, не чіпай її, — заступилася Віра.
— Та гаразд, гаразд. Подумаєш, всесвітнє горе. Мене, може, і тричі кидали — нічого, жива досі.
Олена помітила Вічин осудливий погляд і відійшла.
— Серйозно. Хлопець пішов. Не помер, не загинув — живий і щасливий, треба за нього радіти, — не вгамовувалася Олена.
Мар’яна встала зі столу й вийшла. Скільки часу пройшло, а вона досі не могла забути його, змиритися.
Спочатку вчилася, не до хлопців було. Думала — ще нагуляється, їх у житті буде багато. Але час йшов, подруги виходили заміж, розлучалися, знову виходили, а в Мар’яни так і не було справжніх стосунків.
Коли зустріла Андрія, здалося — ось воно, ідеальне кохання. Вона не уявляла життя без нього. Як же світилася, коли він зробив пропозицію! Подали заяву до ЗАГСу так, щоб весілля було перед Новим роком, щоб ялинка на фото сяяла. Всіх подруг обіцяла запросити. І весільну сукню вже підібрала.
На початку грудня Андрій раптом зник. Тиждень не дзвонив, не відповідав. А коли повернувся, виглядав збентеженим. Мар’яна відчула — щось не так. Він зібрався з духом і розповів.
Два з половиною роки тому, ще до знайомства з нею, він був у відрядженні й закрутив роман. Можливо, навіть обіцяв щось, але потім зустрів Мар’яну й забув про ту дівчину. А недавно вона подзвонила й сказала: у нього є син, півтора роки.
— Він — моя копія. Коли побачив — все в мені перевернулося. Не те щоб я її досі кохав… Але дитина змінює все. Вибач, я не знав…
Спершу Мар’яна навіть не намагалася його утримувати. Переконувала себе — кохання подолає все. Але потім зрозуміла: справа не тільки в сині. Якщо чоловік не її — значить, почуття до матері дитини не згасли.
Два щасливі роки вони були разом, будували плани, мріяли про майбутнє. Але минуле повернулося й забрало його. Вона зрозуміла — не зможе жити з цим, навіть якщо він обере її. Надовго чи? Одного разу пролунавши, минуле буде втручатися в їхнє життя знову й знову — вимагати уваги, подарунків, грошей…
Тож Мар’яна відпустила його. Але що тепер робити їй? Як жити далі? Мрії розбиті, а на руїнах щастя не побудуєш. І як після цього вірити чоловікам? У кожному бачить зрадника й брехуна.
Удень вона втрапляла у роботу, а вночі спогади розривали серце.
Скільки б жінки не боролися за рівність, без кохання й дітей вони нещасливі. Робота не замінить родини. Сенс життя — залишити після себе продовження. І не просто залишити, а виростити його разом з коханим чоловіком. А в Андрія це продовження вже є… А Мар’яна — зайва.
Чому їй так не щастить? Тридцять два, а вона не замужем, навіть справжнього спільного життя не було.
Олена вже вдруге заміжня. У Віри — міцна родина, старший син університет закінчує. Навіть повненька Наталя рік тому вийшла заміж. Лише Мар’яна досі сама.
Подруги знайомили її з друзями чоловіків. Але ні з ким не склалося. Один — хороший, діловий, але серце мовчало. Інший шукав лише пригод, третій ще й не розійшовся з дружиною…
А попереду — цей весняний святий вечір. Чому всі роблять з нього такий гай? Квіти можна дарувати будь-коли, коли серце скаже, а не за розкладом. Добре, що вихідний — не треба йти на роботу, бачити цих гордих чоловіків із букетами, не чути розмов про подарунки.
А дружина вдома готує, чекає… Нарешті чоловік приходить, сідає за стіл, уплітає м’ясо під горілку, коситься в телевізор. А син, ледве дочіпІ коли вона повернулася додому, Кокос вийшов їй назустріч, муркотячи так, наче хотів сказати: «Головне — не здаватися, адже саме зараз твоє щастя десь близько».
