Про те, що Ігор приїде, щебетало все село ще від Великодня. Дівчата, наче на шкільний випускний, гуртом до перукаря тягнулися гриви накручували, брови підмальовували. А тут наша Марічка, сиротинка, позиція така: «Отака є такою й залишуся, красу свою від бабусі маю». І що ви думаєте? З першого ж вечора Ігор заліп на неї, як муха на варення.
Ай, було ж чому заздрити дівкам! Такого хлопця і саме Марічка. Він, як у селі появився, то навіть ті тітки, що давно свою молодість у бабушчиному буфеті забули, з подивом поглядали. Височезний, плечистий, обличчя як із телесеріалу, голос баритон, а ще київський, освічений, і ще й шалену кількість гривень у кишені носить. Цікавився, між іншим, світ і за кордоном ні, не просто туристом, а студентом! А батьки в нього в самій столиці свій ресторан мають.
Дід його, Мирон Андрійович, у селі був людиною вагомою навіть школу колись очолював. Дітей усіх у люди вивів, тепер з онуками забавляється, хвалиться, ви ж знаєте, як ті діди вміють.
Коли про Ігоря дізналися, свято в селі настало. Місцеві красуні не заспокоювалися, зранку до вечора перед дзеркалом: хто косу переплетена, хто губи «свіжо» підмальовує. А Марічка ні-ні: і без тих хитрощів її краса була. І саме це підкорило Ігореве серце.
Хоч вирощували дівчата всілякі плани, все марно. Звідки не поверни він Марічці квіти приносить і з села забрав у місто до самого Києва! Дід Мирон аж просльозився, наказ дав: «Дивись мені, дитино, Марічку не скривди, вона й так у житті вже надивилась біди!» Обіцяв щастя до гробу.
Київ то зовсім інший світ: метро, шум, суєта. Марічка сподівалась Ігор доброю людиною залишиться. Спочатку так і було, поки не почалась та каторга з приготуваннями до весілля, загальна суєта, спільні справи й обійми.
Потім змінився. Марічка наче стала для нього тінню. Свекруха (пані Галина) гострим язиком, як коса по траві, ледве не через подих докоряє: «Ото жона! Суп пересолила, рушник не так попрала, підлогу неправильно помила!» А ось куди в тій квартирці подінешся? На роботу Марічці йти не дав Ігор:
І що ти, дитино, там заробиш, коли й освіта твоя сільська? Сиди дома!
Довелося слухатися. Завагітніла щастя було стільки, що аж в очах зірочки. Свекруха змякшала трохи, вже не до невістки претензії, а синові прочуханку: «Глянув би на дружину, не ображай!» Але доля підклала свиню: Марічка втратила дитину. Все стало нестерпно гірко.
З тебе, дівчино, не господиня: ні розуму, ні сили, тільки гарна пика, зітхає свекруха. А Ігор сидить, усміхається такою посмішкою, наче йдеться не про його жінку.
Наступна вагітність і та вже не викликала захвату. Ігор лиш дратується: мовляв, форма «не та», очі не сяють. Свекруха, як завжди, тягне канцелярію: «Не смій ображати! Дитина любові потребує!» Але між ними, як між Київ і Львів відстань.
Все далі сплять по різних кімнатах, Ігор затримується на роботі, приходить, коли Марічка вже бачить десятий сон. Вона ночами плаче в подушку, та кому розкажеш? Батьків нема, біда одна. Терпить, бо не хоче, щоб донька той біль пізнала.
У пологовий їхати нема кому Ігор уже тиждень вдома не був, друзі ж святкують, певно, його холостяцьке повернення. Сама викликала швидку. Родила, нікого не набирала куди ж повертатися? І ось біля підїзду авто з повітряними кульками, вишиті рушники. Світла радість у серці! Вискочила а Ігоря немає. Свекруха і дід Мирон стоять, квіти в руках.
Дякую тобі, Марічко, сльоза в очах діда, онучка наша найкраща! А свекруха вже крутиться біля дівчинки, не відходить.
Вдома вже пиріг не куплений, а власноруч Галиной спечений!
Хто б подумав, що мій син отаким буде, пирхає пані Галина, гуляє, дівчину кинув із дитиною. Нічого, розберемося без нього. Я його з квартири випишу й усе! Нам тут бач, тісно.
А може назвемо Ганусею як твою маму? питає дід Мирон.
Ті сльози Марічка давно стримувала, аж тут прорвало. Свекруха гладить по голові:
Не стидайся, дитино. Ти ще щасливою станеш дивись, як мамство тобі личить! А чоловік твій того не побачив.
Я, може, в село повернуся, нам там ліпше буде…
А й правильно, дід Мирон підтримав, разом Ганусю роститимемо!
***
Минуло два роки, як Марічка повернулась у село. Тут її посватав Андрій простий хлопець, із дитинства вони майже разом виросли. Колись би вона й не глянула в його бік, а тепер знає, що головне аби добрий був, сімю не ображав.
Давай, Марічко, спробуємо? Андрій питає. Я тебе беріг ще з дитинства. А якщо Ігор повернеться?
Марічка лише рукою махнула:
Не повернеться і дякувати Богу.
О, то й добре! зрадів дід. Будемо до весілля готуватись!
***
На весіллі Галина вся на хвилі критики:
Андрію, як це ти до Марічки ставишся? Вона з роботи пішки йшла, вдома у Ганусі колготки непрасовані!
Андрій здивовано:
Та ви хто така?
Я свекруха!
Колишня, уточнює Андрій.
Ну вже-бо досить вам, регоче Марічка, свекруха ж у серці все одно залишається.
Я ж хвилююся, мяко виправдовується Галина, хочете бачитимусь із Ганусею?
Заїжджайте, як заманеться, Андрій погоджується, сімю нашу ми самі будуємо, але в гості завжди раді!
Марічка з вдячністю глянула на свого нового чоловіка. «Оцей точно в біду не дасть, подумала вона, нарешті щастя прийшло».
