Я читала чимало «правдивих історій» про життя у радянському союзі. Серед них були, як позитивні, так і негативні факти. Але можу вас запевнити, як та, хто росла у СРСР, що більшість історій чиста брехня, тому я вирішила поділитися з вами своєю правдою про моє «вбоге» дитинство!
Насправді народження дитини у радянському союзі було не сімейним святом, а державним, тому й мамам дарували безплатні пологи, пуповину перерізали безплатно й навчали годувати також!
З першої хвилини після пологів санітарка вам всі вуха «прочистить» про те, що дитину до одного року потрібно годувати виключно грудним молоком, жодних пюре та баночок з незрозумілим складом. Якщо вже сталась якась непередбачувана ситуація, то мами повинні купувати каші «Малютка», що були якісними й перевіреними тисячею мам до тебе.
З роками ми вчилися пізнавати світ й батьки дарували нам дерев’яні іграшки та олов’яних солдатиків. Зараз це покажеться дітям не цікавим й примітивним, але ми знаходили у цьому свою зацікавленість, щось собі уявляли й вигадували, та могли годинами грати, а от перед сучасними дітьми поклади сотню цікавих ігор, то їм через годину стане нудно! Жодного розвитку фантазії та уяви.
Батьки були змушені відразу нас віддавати у дитячий садок, а там вже наступала нова ера «дорослого життя», де у тебе не має вибору, що їсти й ти маєш з’їсти ту манну кашу до останньої краплини. Ніхто не бігав за тобою й не витирав сльози, коли хтось забрав твою іграшку, але ці часи мені все одно згадуються з посмішкою, бо у нас були дуже добрі вихователі й наймиліші кухарі!

Школа була серйозним і важким етапом життя, особливо середня, де з’являлися різноманітні фізичні та хімічні закони й геометричні задачі, але це ніяк не заважало нам гратися на перервах. Дівчата завжди вибігали й гралися на резинках, або скакалках, а хлопці уявляли себе воїнами й супер героями та вигадували інший світ.
Про піонерські табори краще не мовчати! Про те, як вони прищеплювали дітям бажання творити й розвиватися, як ми там знаходили найкращих друзів й перше кохання!
Ох, а ще «у моді» тоді були бібліотеки. Ми ледь не щотижня брати там книги й бігли додому, щоб поринути у новий світ й пізнати щось нове.
На жаль, тоді ми ще не встигнули пізнати «справжнього кіно» з бійками, спец ефектами й награною драмою, проте обожнювали ввечері дивитися на Хрюшу й Степашу.
Ми закінчували школу й знали, ким ми хочемо бути, і як цього досягнути. Ми були впевнені й наполегливі у своїх діях. Кожен з нас отримував роботу після закінчення університету й ніхто не страждав від мук вибору.
Сучасні діти живуть набагато «краще», бо ж у них є можливість народитися у приватній лікарні, потім з них здуватимуть пилинки 18 років. Ніхто не змушуватиме їх навчатися, займатися творчістю та саморозвиватися, тому вони будуть дивитися серіали та грати ігри допізна. Я, навіть, не впевнена, що хоч половинна з них їли манну кашу.
Якщо ви називаєте моє дитинство «вбогим», то мені шкода, що я не можу вам його подарувати!