Оленко, пробач…
Матвій примружив одне око й одразу заплющився. Березневе сонце своїм нещадним променем било йому прямо в обличчя крізь вікно. Він заворушився на зім’ятому ліжку, намагаючись сховатися від сонячного світла.
— Прокинувся, горіхи сушив? — почувся голос дружини. — Розплющ свої безсоромні очі, хочу в них подивитися. У всіх чоловіки як чоловіки, квіти дарують, подарунки. А ти вчора напився, як сапожник. Ти хоча б пам’ятаєш, яке сьогодні свято?
Матвій відповз до самої стіни й зміг розплющити очі. У вузькі щілини між повіками він побачив Олену. Вона стояла, грізно уперши руки в боки.
— Я-яке? — щиро здивувався він.
— Восьме березня, доречі. Жіночий день. Тобі б святкувати, а ти як завжди — п’яний, мов пень. Очі мої на тебе дивитися не можуть. І не соромно? Думала, посидимо удвох, вип’ємо. Донька мені гарного вина принесла. Приховала на таку нагоду. А ти, паразите, знайшов і одним махом вилакав. Тобі горілки мало?
Матвій не встиг прикритися, як капець, запущений точним кидком дружини, влучно вдарив його по лобу.
— Ось тобі…
Від другого капця він встиг сховатися під ковдрою. Добре, що їх лише пара. Він висунув ніс із схованки.
— Оленко, пробач. Клянусь, я все виправлю, — Матвій ікнув і хотів підвестися, але заплутався у підковдрівнику.
Дружина махнула на нього рукою і пішла на кухню. Звідти почувся дзвік посуду. Коли вона так греміла, це означало, що дуже розлючена й сварка затягнеться.
Матвій вирішив не лізти на рожен і втекти з дому, поки не стало гірше. Він пробрався повз кухню до ванної. Плеснув собі в обличчя водою, вийняв зубні щітки зі склянки, налив води й жадібно випив. Вологими пальцями пригладив рідке волосся. Олена продовжувала гуркотіти мисками.
Тихенько прокрадуючись назад у кімнату, він одягнувся і вийшов у передпокій. Надягаючи чоботи, ледь не впав, не втримавшись на одній нозі. На шум з кухні виглянула Олена.
— Куди зібрався, алкаш?
— Оленко, я зараз… Швиденько… — Матвій здер з гачка куртку і спиною попятився до дверей.
— А ну стій! — скомандувала вона й пішла на нього, але він встиг вислизнути у двері й захлопнув їх перед носом дружини.
— Тільки повернися, я тобі… — почулося з-за дверей.
Матвій не став чекати, що його чекає, і побіг сходами вниз.
На вулиці світило сонце, з дахів лунали каплі, де-не-де з-під талого снігу визирав битий асфальт. Назустріч йому йшли чоловіки з яскравими гілочками мімози або букетами тюльпанів.
— Пане, не підкажете, котра година? — спитав Матвій у перехожого з пухнастою мімозою.
— Час прохмелитися, — кинув той через плече.
— Не відмовлюся, — пробурчав Матвій і пішов далі.
Насправді він хотів дізнатися, де той купив квіти, але чомусь запитав про час.
— Хлопче, де квіточки взяв? — спитав він молодого хлопця.
— Там. — Той махнув рукою за спину.
— Дякую, — сказав Матвій і піш у вказаному напрямку.
Скоро він побачив біля світлофора жінку. Біля її ніг стояла коробка, з якої визирали пухнасті гілочки мімози.
Матвій прискорив крок. Дуже хотілося купити квіти, щоб задобрити Олену, а якщо пощастить — отримати завітні сто грамів. Але коли він підійшов, на дні коробки лежала лише одна маленька гілочка.
— Бі— Бери, чоловіче, віддам за півціни, — сказала жінка, кинувши на нього проникливий погляд, але Матвій, зідхнувши, поплебався далі, бо знав — Оленка таку дрібницю не пробачить.
