Я прочитала історію однієї самотньої мами, яка писала, що не знає, як далі жити, і не бачить виходу. І мені захотілося поділитися своєю. Не для того, щоб засуджувати когось просто коли маєш дітей і справжню потребу, не можна сидіти, склавши руки, і чекати, доки гроші впадуть із неба. Мені ніхто просто так нічого не дав. Я сама все здобула.
Я пішла з дому у шістнадцять. З молодечого завзяття, з дурості, бо була певна, що вже доросла, і з моїм хлопцем нам буде краще. Ми з’їхалися в маленьку однокімнатну квартирку в Києві: кухня поєднана з кімнатою, тонка стіна, а душ у дворі. Це не було розкішно, але це було наше. Через два роки, якраз як мені виповнилося вісімнадцять, я завагітніла первістком. Спочатку все йшло більш-менш він працював таксистом, приносив гривні додому, ми платили за оренду квартири. Не залишалося зайвого, але й не голодували.
Коли синові було майже рік, я стала помічати, як він дедалі рідше приносить гроші. Завжди знаходились причини: «Нема роботи», «Конкуренція велика», «Машина поламалася». Я йому вірила. А потім завагітніла вдруге донечкою. На четвертому місяці він просто зник. Без жодних пояснень. Просто одного дня зібрав речі й пішов до іншої.
Найболючішим було навіть не саме покинуття. Найбільше боліло дізнатися, що всі довкола сусіди, родичі, знайомі знали, що він уже давно зустрічається з нею. Що він ночував у неї, зустрічався із нею біля підїзду. Жодна людина нічого мені не сказала поки я була з ним. Дізналася я про все вже тоді, коли залишилася вагітною і сама з маленькою дитиною.
Він зник з нашого життя повністю. Не питав про дітей. Не дав і копійки навіть на підгузки. Я сіла на підлогу і проплакала цілий день. Подивилася в порожній холодильник молоко закінчується, друга дитина вже ось-ось народиться, оренду ось-ось треба сплачувати, немає ні одягу, ні ліжечка. Я плакала. Але наступного дня встала і сказала собі: так далі не можна.
Я почала саме з тієї квартири. Замовила продукти в магазині в борг. Готувала желе, десерти у стаканчиках, кекси. Фотографувала їх на телефон, виставляла у Viber, Instagram, Facebook. Не вигадувала нічого зайвого: прямо писала «Готую на продаж, щоб купити дітям підгузки та молоко». Люди почали замовляти. Хтось із жалю, хтось бо дійсно подобалося. На ці гроші я купувала найнеобхідніше, відкладала на оренду.
Пізніше взялася готувати обіди на замовлення: рис, борщ, курятина, плов. Чоловік із сусіднього будинку розвозив їх машиною, я йому доплачувала за кожну доставку. Вставала о пятій ранку, готувала з великим животом і маленьким сином поряд. Бували дні, коли не було сил навіть стояти я сідала, плакала, та наступного дня знову бралася до роботи.
Копійка по копійці складала гривню. Коли почалися перейми, мама подзвонила і сказала: приїжджай до нас, ти не повинна бути одна. Дочка народилася вже у батьків вдома. З того часу вони моя підтримка. Вони мене не утримують фінансово, але завжди підстрахують: сидять із дітьми, поки я виконую замовлення.
Сьогодні синові шість. Донечка росте швидко. Ми з мамою створили маленьку домашню кондитерську справу. Не велика компанія але є кухонка, робимо торти на дні народження, кенді-бар на свята, приймаємо замовлення на події. Не розкошуємо, але голодними не лягаємо, і я не хвилююся, чим нагодую дітей завтра.
Я знаю, як боляче, коли чоловік залишає дружину з дітьми. Це нечесно. Але я теж знаю: чекати, поки хтось тебе врятує, нема на що. Ніхто мене не рятував. А коли маєш дітей, не маєш права опускати руки. Справжня сила народжується тоді, коли ти встаєш попри все для щастя дітей і для власної гідності.
Тисни «Подобається» і отримуй найкращі пости у Facebook ↓
