**Щоденник**
Сьогодні повернувся до офісу з тривогою в душі. В голові досі лунали крики з ринку, обурені погляди людей, а її очі вони наче проймали мене наскрізь. Намагався відігнати ці думки: «Вони нічого не розуміють. Життя це боротьба. Слабкі гинуть, сильні піднімаються».
Але совість все одно гризла мене. Її погляд такий знайомий. Звідки?
Наступного ранку мій партнер, Шевченко, увійшов до кабінету з похмурим обличчям.
Остапе, лихо. Той випадок на ринку відео вже скрізь. Люди пишуть тисячі коментарів: «Сором!» Якщо не вживемо заходів, репутація компанії розлетиться вщент.
Що?! скрикнув я, але побачивши на екрані свій вираз, як я штовхаю ту жінку, зблід. Надпис був жорстоким: «Олігарх знущається над голодною матірю».
Раджу знайти її, продовжив Шевченко. Дайте грошей, житло, їжу. Перед камерами. Це виглядатиме як благодійність. Єдиний шанс.
Я стиснув зуби й кивнув. Ненавидів виправдовуватися, але діло варте більшого.
Опівдні повернувся на ринок. І знову побачив її у тій самій потертій хустці, з тією самою журбою в очах. Вона не здригнулася, лише дивилася.
Пані, почав я холодно. Хочу виправити вчорашнє. Дам вам гроші, житло, їжу.
Вона довго мовчала, наче щось пригадуючи. Потім прошепотіла:
Остапчик?
Серце замерло. Це імя так мене кликала лише одна людина. Мама.
Що ви сказали? голос задрижав.
Вона зіткнула долоні.
Остапчик сину мій це ти?
Я відступив.
Це неможливо. Мама померла. Двадцять років тому.
Сльози скочили в її очах.
Ні, сину. Я жива. Батько забрав тебе, коли тобі було шість. Я шукала тебе роками. Писала листи, але відповіді не було. Зневірилася але надія лишилася.
У грудях стиснуло. Спогади нахлинули: запах дешевого мила, теплі руки в моїх волосся, уривки колискової. Не хотів вірити.
Ви брехунка. Вам лише гроші потрібні, прошипів я, але в голосі вже не було впевненості.
Вона дістала знесену фотографію. На ній хлопчик, років шість, із машинкою в руці. Та сама, з якою я грав. Поруч вона, молодша, усміхнена.
Моя стійкість розсипалася. Коліна підкосились.
Боже прошепотів я. Мамо а я я тебе штовхнув
Сльози котилися самі. Олігарх, який роками будував імперію з холодним серцем, тепер стояв на колінах перед жінкою у старій хустці.
Пробач схлипнув я. Я не знав не побачив
Галя простягнула руку, торкнулася мого обличчя. Пальці були слабкі, але дотик повний любові.
Не бійся, Остапчику. Я завжди вірила, що ти повернешся. Моє серце ніколи не забувало тебе.
Людей навколо прибувало. Всі мовчали, бачачи, як той, хто мав усе, плаче в обіймах матері, яку вважав мертвою.
Через кілька днів газети пишалися заголовками: «Олігарх знайшов бездомну матір». Але мені це вже було байдуже. Я забрав її додому, викликав лікарів, облаштував кімнату. А головне ми знову розмовляли. Годинами. Вона розповідала про роки самотності, боротьбу, біль і надію.
А я слухав і відчував, як щось лагодиться всередині. Та порожнеча, яку не могли заповнити ні гроші, ні влада, нарешті затихала.
Одного вечора, сидячи на терасі, я стиснув її руку.
Знаєш, мамо роки я думав, що сенс у багатстві. Але насправді я шукав тебе.
Вона усміхнулась, сльози блищали.
Родина, сину, це те, що робить життя вартим. Не забувай.
Тоді я зрозумів: ні золото, ні палаци не варті одного слова мама.
