Прогулянка по чужій вулиці
Сьогодні небо знову розлютилося. Вже кілька ночей поспіль воно сердиться: гримить, гупає, ніби хтось зготьовує величезні камені та кидає їх просто в землю. Я та мама прокинулися одночасно. Вона швидко загорнула мене у ковдру, притиснула до себе й повела до ванної.
Коли починається цей жахливий гуркіт, ми завжди ховаємося там — у найменшій кімнаті нашої квартири, поряд з відром та рушниками. Сіли на холодну підлогу. Мама шепотіла молитву. Я дивився на її губи — вони тремтіли, але вона продовжувала: щоб я, її маленький хлопчик, завжди був здоровий, щоб знову наступив мир… щоб закінчилася війна.
Я не до кінця розумію, що таке війна. Але знаю одне — тато там. Де йде війна. І ще знаю, що саме через неї небо стало злим та шумним. Так мені розповіли хлопці з подвір’я. Хоча я їх давно не бачив — мама не дозволяє виходити на вулицю. Сама вона виходить лише раз на день — до крамниці. Купує тільки хліб.
Я сидів, слухав її молитву. Мені стало трохи сумно… і нудно. Згадав про Мішку — м’якого ведмедика. Він завжди допомагав мені, коли було страшно.
— Мам, принеси Мішку, будь ласка, — попросив я.
Вона подивилася на мене, міцно притиснула.
— Зараз?
— Так, хочу його обійняти. Він допоможе.
Мама завжди робила все, що я просив. Навіть дві порції морозива за день — і то дозволяла. Вона кивнула, посміхнулася й сказала:
— Тільки не виходь звідси, добре?
Я пообіцяв. І почав чекати.
Минуло, мабуть, кілька хвилин. Раптом земля застогнала. Щось гримнуло так, що аж будинок затрясся. По підлозі покотився кахель, що відліпився від стіни. Мені стало дуже страшно. Але мама казала не виходити, і я лишився. Почав рахувати — від одного до ста. Хотів до двохсот, але забув, що йде після ста. Мама обіцяла, що коли мені виповниться сім і я піду до школи, то навчуся. Дуже чекаю на це.
Почав рахувати знову, але мама не поверталася. Став кликати її. Спочатку тихо, потім голосніше. Ніхто не відповідав. Тоді я, тремтячи, вийшов у коридор.
Повітря було густе від пилу, наче туман. На підлозі — уламки. Все змінилося. Підійшов до кімнати, де ми дивилися мультики. Там лежала стіна. Половини стелі теж не було. Десь під завалом мав бути і Мішка… і, можливо, мама.
Я хотів закричати, але згадав: коли небо сердиться, кричати не можна.
Подумав, що мама злякалася та вибігла на вулицю. Напевно, чекає мене там. Треба знайти її.
Помітив, що її капці лишилися в коридорі. Значить, вона втекла боса. Я надів куртку й вийшов із дому.
На вулиці було темно й жахливо. Холод проймав до кісток. Оглянувся — і не впізнав свій район. Все було іншим. Один будинок перетворився на купу каміння. У іншого не було стіни. Крамниця, де мама купувала хліб, стала чорною та мертвою.
— Може, вулиця вночі завжди така, — подумав я. — Або це все зробила війна…
Якщо війна така зла й усе руйнує — чому її ніхто не покарає? Чому дорослі її бояться й мовчать? Чому ніхто не поставить її до кута?
Якби війна була поряд — я б сильно штовхнув її ногою. Я б крикнув: «Йди звідси! Ти зла й погана!» І вона б злякалася. Бо я — сильний.
Я пішов до нашої площі, де раніше завжди літали голуби. Сьогодні їх не було. Підвів очі — і побачив: з неба падає зоря. Справжня. Яскрава. Не така, як інші. Неначе летіла просто до мене.
Я знав: коли падає зоря — треба загадати бажання.
Став на коліна. Так, як робить мама, коли молиться. Заплющив очі.
— Нехай знайдеться мама. І Мішка теж. І нехай війна піде назавжди.
Більше я нічого не просив.
