**Шлях по чужим вулицям**
Сьогодні знову розсердилося небо. Вже кілька ночей воно грімить та реве, наче хтось згори кидає величезні камені просто в землю. Я та мама прокинулись одночасно. Вона швидко загорнула мене в ковдру, притиснула до себе й повела до ванної.
Коли починається цей жахливий гуркіт, ми завжди ховаємося там — у найменшій кімнаті нашої хати, біля відра й рушників. Сіли на холодну підлогу. Мама шепотіла молитву. Я дивився на її губи — вони тремтіли, але вона продовжувала: щоб я, її маленький хлопчик, завжди був здоровим, щоб знову настав мир… щоб закінчилася війна.
Я не до кінця розумію, що таке війна. Але знаю одне — тато там. Де йде війна. І ще знаю, що саме через неї небо злиться та шаленіє. Так казали мені хлопці з подвір’я. Тільки я їх давно не бачив — мама не пускає мене на вулицю. Сама виходить лише раз на день — до крамниці. Купує лише хліб.
Я сидів, слухав її молитву. Мені стало трохи сумно… і нудно. Згадав про Мишку — мого м’якого ведмедика. Він завжди допомагав, коли було страшно.
— Мамо, принеси мені Мишку, будь ласка, — попросив я.
Вона подивилася на мене, міцніше обняла.
— Зараз?
— Так, хочу його обійняти. Він допоможе.
Мама завжди робила все, що я просив. Навіть дві порції морозива за день — дозволяла. Вона кивнула, посміхнулася й сказала:
— Тільки не виходь звідси, добре?
Я пообіцяв. І почав чекати.
Минуло, мабуть, кілька хвилин. Раптом земля застогнала. Щось гримнуло так, що весь будинок затрясся. По підлозі покотився кахель, який відвалився від стіни. Мені стало дуже страшно. Але мама казала не виходити, і я лишився на місці. Почав рахувати — від одного до ста. Хотів до двохсот, але не пам’ятав, що йде далі. Мама обіцяла, що коли мені виповниться сім і я піду до школи, то навчуся. Дуже чекаю того дня.
Почав рахувати знову, але мама не поверталася. Став кликати її. Спочатку тихо, потім голосніше. Ніхто не відповідав. Тоді я, тремтячи, вийшов у коридор.
Повітря було густе від пилу. На підлозі — уламки. Усе змінилося. Підійшов до кімнати, де ми дивилися мультики. Там лежала стіна. Половина стелі теж обвалилася. Десь під завалом мав бути і Мишка… і, можливо, мама.
Хотів закричати, але згадав: коли небо сердиться, кричати не можна.
Подумав, що мама злякалася й вибігла на вулицю. Мабуть, чекає мене там. Треба її знайти.
Побачив, що її капці лишилися в коридорі. Значить, вона бігла боса. Я натягнув куртку й вийшов.
Надворі було темно й холодно. Озирнувся — і не впізнав свій район. Усе було іншим. Один дім перетворився на купу каміння. В іншому не було стіни. Крамниця, де мама купувала хліб, стояла чорна й мертва.
— Мабуть, так виглядають вулиці вночі, — подумав я. — Або це зробила війна…
Якщо війна така зла й руйнує все — чому її ніхто не покарає? Чому дорослі мовчать і бояться? Чому ніхто не поставить її до кутЯ зціпив зуби й пішов далі, бо знав — коли йдеш до мами, навіть чужа вулиця стане своєю.
