Жити з моєю сім*єю було важко, якщо говорити м*яко. Моя мама знайшла нового чоловіка, коли мені виповнилося дев*ять років. Вітчима звали Володимир. Він одразу почав поводитися, наче господар нашої квартири. Наш стиль життя повністю змінився. Тепер ми робили все, аби вітчиму було добре. Сперечатися з ним не можна, адже мама боялася скандалу в сім*ї. Потрібно було мовчки догоджати його забаганкам. Не рідко я приходила зі школи втомлена. Хотіла відпочити і сісти за уроки. Мама відправляла мене до вітчима, бо він хотів поспілкуватися зі мною. Якщо я відмовлялася, вітчим починав сварку. Казав, що я невдячна, не хочу приділити йому трішки уваги, не маю бажання спілкуватися і взагалі – не шаную його. Мама сварилася на мене. Вона називала мене найбільшим розчаруванням в своєму житті. Щоб припинити ці сварки, я була вимушена сидіти і слухати «веселі» історії вітчима про його молодість.
Так тривало постійно. З кожним роком, на мене вішали все більше обов*язків, які я повинна була виконувати. Вітчим лежав на дивані. Працював три-чотири дні на тиждень. Мамі гроші давав, але на мені економив. Він не хотів витрачати багато грошей на мене. Якщо траплялося таке щастя і він давав мені тисячу гривень на одяг та взуття, то «атракціон щедрості» мені пригадували впродовж місяців.
Перед моїм вісімнадцятиріччям, мені сказали «чудову» новину. Я маю знайти роботу і виїхати з квартири. Жити з батьками до старості, не входило в мої плани. Біда в тому, що знайти роботу, за такий короткий термін, назбирати на квартиру, продукти і переїхати не реально. Місто мале. Хороші місця зайняті. Люди працюють на хороших роботах до старості або смерті. Можна піти в бар, кав*ярню або офіціанткою в кафе. В наших забігайлівках платили мало. Однокласники жалілися, що обіцяють одну суму, а платять іншу. Постійно штрафують, дурять, змушують переробляти. В кав*ярні платять чесно, але праця надто важка. Графік з 07:00 до 23:00. Працювати треба три через три. В бар я не хотіла. Там люди працювали цілу добу. Я не зможу працювати 24 години без сну. Це не для мене.
Я спробувала пояснити батькам, що термін занадто малий. Мене ніхто не слухав. Мама показала мені вакансію в магазин побутової хімії. Я працювала там, наче Попелюшка. Носила пакети порошків по 9 кг. Руки відвалювалися під кінець зміни. Дихала тією хімією. Через дві години роботи, голова нестерпно боліла у всіх працівників. Ми пили таблетки від головного болю дві на день.
За перший місяць я заробила 3800, а за другий 3600. Тих грошей не вистачить на переїзд. Я не зможу оплачувати квартиру та купувати їжу. Про розваги взагалі мовчу. На них не було ні часу, ні грошей.
З роботою було туго. Я полишила ту роботу. Не варта вона моїх старань. Ситуація була безвихідна. Мама постійно нагадувала мені про переїзд. Вітчим називав дорослою коровою, яка повинна давно жити на своїх хлібах.
Пройшло ще три місяці. Нової роботи я не знайшла. Грошей не було. Зате були постійні сварки. Мене буквально виганяли з квартири. Я нікому нічого не говорила, але нарешті мої нерви здали. Пожалілася тітці. Вона одразу наказала мені зібрати речі і їхати до неї.
Тітка переслала мені гроші на карту. Я приїхала до неї жити. Роботу знайшла через два тижні. Мене взяли працювати в книжковий магазин. Заробляла міні малку, але не жалілася. Нарешті я відчувала спокій та затишок. Тітка піклувалася про мене краще, ніж рідна матір. Ми гарно проводили з нею вечори. Разом дивилися фільми та кожен вечір ділилися новина зі свого життя.
Я пішла вчитися на наступний рік, адже моя мама відмовилася платити за мою освіту. Тітка забезпечила мене не тільки освітою, але й квартирою. Пройшов час, тепер я забезпечую тітку. Вона найближча мені людина. Їй я розповідаю про всі свої невдачі чи успіхи. Вона завжди була поряд.
Мама ображається на мене. Вимагає давати їй грошей, допомагати та возити на відпочинки. Я не хочу мати нічого спільного з жінкою: яка намагалася мене вигнати, яка віддала перевагу якомусь чоловікові, а не рідній дочці і яка ні разу не поцікавилася моїм життям, як тільки я покинула її дім.
