Коли я згадую свою молодість, завжди повертаюсь думками в маленьке село на околиці Полтавщини, де колись жила дівчина Ганнуся, ніжна й мрійлива. Вона полюбила Олексія з її села ще задовго до свого вісімнадцятиліття вся весна пролетіла для них у прогулянках серед пахучих степів, біля річки Ворскли, під спів солов’їв. Зустрічали світанки, проводжали сонце за обрій…
Ганнуся готувалась вступати до Полтавського технікуму, і в усьому світі здавалося, що їй все ще попереду. Та доля розпорядилася інакше. Одного дня вона дізналася, що носить під серцем дитину. Злякалася не на жарт і мати, і молодша сестра Лілея жили з нею, а людей у селі язики довгі
– Що скаже мати? Як бути перед людьми? серце стискалося від розпачу.
З поглядом повним тривог вона відкрилася Олексієві, але тільки біль зустріла у його очах. Він не чекав такого, до одруження не прагнув, був ще занадто молодим для великої відповідальності. В душі Ганнусі все зівяло.
Невдовзі зібрала речі й поїхала до Полтави, розказавши про все мамі. Та тільки зітхнула: сама ледве тягнула господарство й обох дочок, а тут ще ось така новина У великому місті усе сталося швидко, та після того Ганна обірвала всі контакти з Олексієм. Щось надломилося в ній, втратився смак до життя. Навіть до навчання не могла повертатись заощаджень у матері не було, підтримки теж.
Ганнуся лишилася у чужому місті, мусила шукати роботу й дах над головою. Додому не верталася земляки тільки й шепотілися про неї. Якось біля дошки оголошень натрапила на запис: шукають няню для хлопчика, з проживанням у сімї. Не вагаючись, подзвонила.
Так Ганна й опинилася в родині університетських викладачів Андрія Івановича та Олени Петрівни. Їх син Мирчик був пізньою й єдиною дитиною, і незабаром полюбив Ганнусю наче сестру. Коли вона зрідка їздила в село до матері й сестри, Мирко нудьгував.
Роки збігали. Ганнуся відчула спокій: вона тепер робила все по господарству прала, прибирала, допомагала Мирчику з уроками, піклувалася про дім, приносила із базару найсмачніші продукти, пекла паляниці, вареники все, чим пахне українська оселя.
Зарплата була невелика, але житло і хліб малися. Андрій Іванович з Оленою Петрівною ставилися до неї по-людськи, мов до рідної. Лиш серце тужило за власним життям…
Так тривало доти, доки Ганна не познайомилася з Михайлом із сусіднього будинку. Їхні побачення з часом переросли у щось більше, та згодом вона зізналася Михайлові, що не зможе народити дитину. Він лише зітхнув більше вже не зявлявся.
Знову Ганна залишилась сама. Тільки робота й рідний дім рятували її. Вона доглядала Олену Петрівну в хворобі, підтримувала Андрія Івановича. Мирко став студентом політеху, потім поїхав працювати до Чехії у великому місті мав власну квартиру.
Тим часом здоровя Олени Петрівни слабшало. Ганнуся днями й ночами була поруч, ліки подавала, їжу готувала, доглядала до самої смерті. Перед відходом у вічність Олена зраду Ганну:
Не покидай Андрія, Ганнусю. Стань йому підтримкою…
Коли Олени не стало, будинок опанувала тиша. Андрій Іванович сидів похмурий, майже не їв, багато мовчав. Ганна відчувала все, вона тут зайва, треба щось змінювати.
Одного вечора, склала валізу й тихо, ставши перед Андрієм Івановичем, сказала:
Треба мені йти, Андрію Івановичу. Не потрібна я більше
Він мовби прокинувся. Взяв її за руки, глянув у вічі, зворушено мовив:
Хіба ж ти чужа? Ти стала нам сімєю. Олена просила не залишати мене. Зостанься, будь моєю підтримкою
І Ганна залишилась. Її серце затихло, в домі знову оселився спокій. Вона чекала Андрія з роботи, вела господарство, листувалася з Мирком.
Минуло ще кілька років. На передодні дня іменин Ганни Андрій Іванович обережно сказав:
Ти для мене найдорожча, ти стала сенсом мого життя. Я хотів би запропонувати офіційно стати моєю дружиною. Ми не молоді, але так спокійніше, і я відчуватиму, що ти під моєю опікою.
Ганнуся довго думала, та вирішила спершу поговорити з Мирком. Син тільки зрадів він давно вважав Ганну за рідну людину.
Невдовзі Ганна і Андрій Іванович побралися. Вона й далі кликала чоловіка на імя та по-батькові, а він гордився нею, лагідно звав Ганнусею. Щастя прийшло до серця, і хоч була не молода, щодня Ганна молилася за здоровя Андрія, за їхню родину, а люди з подивом дивилися, як вони гуляли парком Полтави, ніби мовчазно повторюючи: любити і бути вдячним ось головне в житті.
