Між нами безодня…
Олена після розлучення з чоловіком довго не могла прийти до тями. Адже здогадувалася, що він їй зраджував, та все ж була не готова дізнатися правду. Була родина, налагоджене життя з мріями та планами… Нічого не лишилося. Нічого. Андрій просто пішов з дому, з її життя.
Літо наближалося до кінця, а Олена нічого навколо не бачила: ні сонця, ні міського галасу, ні веселки після дощу. Однієї ночі, страждаючи від спеки й безуспішно намагаючись заснути, вона раптом зрозуміла: так більше не може бути. Андрій щасливий, а вона не живе — повільно вмирає.
«Тут усе нагадує про нього, про нас. А нас більше немає. Треба просто поїхати, хоч на час. Тільки не на південь, не за кордон, де людно й метушливо. Треба їхати в тишу, у село. Адже в нас же там будинок! Бабусин дім. Ми всі звідти родом. Там наше місце сили. Як же я раніше про це не подумала?!» — Олена навіть сіла на ліжку. Спітніла сорочка прилипла до спини.
Бабуся померла три роки тому. Перед цим довго хворіла. Все йшло до кінця. Та Андрій переконав її поїхати до Італії. «За десять днів нічого не станеться», — казав він. Звістка про смерть бабусі наздогнала їх у Неаполі. «Нічого вже не зробимо. Змінити квитки проблематично. Повернемося — сходимо на могилу, пом’янемо…» І вона знову послухала його. Як завжди.
У маминого чоловіка є дача — великий будинок із ділянкою недалеко від міста. Мама давно хотіла продати бабусин дім, та все відкладала.
Колись кожні літні канікули Олена проводила у бабусі. Як вступила до інституту — більше не була в селі. І на могилу не поїхала, тепер уже не пам’ятає чому.
Від нетерпіння навіть долоні засвербіли. Олена взяла телефон, хотіла подзвонити мамі, дізнатися про ключі від будинку. Та, побачивши час на екрані, зрозуміла: глибока ніч, усі сплять. Вона поклала телефон і відкинулася на подушку. Нічого. Тепер вона знає, що робити, як витягнути себе з цієї прірви болю й образи. Олена почала уявляти, як завтра збиратиме речі, як зустріне її будинок… І непомітно заснула.
Вранці легко прокинулася й одразу подзвонила мамі, запитала про ключі.
— Ну нарешті, приходиш до тями, почала думати про щось, крім свого Андрія. Світ на ньому не зійшовся… — мама знову продовжувала давню розмову.
— Мам, годі. Слова розради не допомагають. Знайди ключі.
— А чого їх шукати? Лежать у тумбочці в передпокої. Приїжджай, хоча б побачу тебе. Будинок у порядку. У травні зустріла тітку Галю. Я тобі казала? Ні? Тобі ж було не до того… Не зітхай. Отже, вона на весілля онуки приїжджала. Казала, що будинок цілий стоїть. Питала, чи не збираюся я його продавати. Новий зять купив би. Дуже йому село сподобалось. Може, поїдемо разом? — мама, як завжди, перестрибувала з теми на тему.
— Ні. Я сама. Будь ласка. За ключами після роботи заїду.
Весь день Олена поверталася думками до поїздки в село. Директорка агентства, де вона працювала, також розлучена жінка, уважно вислухала її аргументи. Мовляв, намагалася заповнити порожнечу в серці роботою — не вийшло. Вирішила поїхати на час. Відпускний період, замовлень мало — без неї впораються. Директор неохоче, але погодилася.
Ввечері Олена забрала ключі в мами, потім збирала речі. Багато не брала — лише найнеобхідніше. Раптом і там не зможе втекти від себе, від свого болю, захоче повернутися через день.
Як не дивно, ніч пройшла міцним сном. Вранці прокинулася рано, нетерпляче випила каву, перевірила, чи вимкнено світло, газ і воду, взяла сумку й вийшла з квартири.
Місто ще спало. Над дахами з’явилися перші промені сонця. Від хвилювання Олена напівголосно підспівувала хітам із радіо.
Хоч давно не була в селі, дорогу не забула. Будинок стояв на місці. Навіть у дворі хтось із сусідів викосив траву. Олена вийшла з машини й поринула в тишу. Звуків, звісно, було багато: цвіркуни, птахи, півні, що будили дачників. У сусідньому дворі брязкала ланцюгом собака. Та порівняно з міським галасом тут була дзвінка тиша.
У будинку сиро, через завішані штори — напівтемрява. Олена заборонила собі жаліти, що приїхала, взялася за роботу. Сбігала до криниці за водою, вимила підлогу, хоча бруду ніде й не було. Принесла дров. Коли після кількох спроб у печі весело затріщав вогонь, вона відчула себе переможницею.
Повз будинок проходили селяни, всі розглядали машину, заглядали у вікна, але всередину не заходили — без запрошення не прийнято.
Незабаром у хаті стало спекотно. Олена розстелила на ліжку ковдру, поставила подушки ближче до печі, щоб швидше висохли. Виносити на сонце не стала — занадто багато допитливих очей. Пішла до річки, що протікала за селом. На березі зняла сандалі й обережно пішлаВона взяла його за руку, усміхнулась через сльози, і в цю мить зрозуміла — ось воно, її справжнє щастя, яке чекало на неє стільки років.
