Між нами прірва…
Марічка довго не могла прийти до тями після розлучення з чоловіком. Вона здогадувалася, що він гуляв, але дізнатися правду все одно було боляче. Була родина, спільні мрії, плани… А тепер — нічого. Андрій просто пішов.
Літня спека поступово вщухала, але Марічка нічого не бачила навколо — ні сонця, ні міського галасу, ні веселки після дощу. Однієї ночі, коли вона лежала в поті, не в змозі заснути, раптом зрозуміла: так більше не може бути. Андрій щасливий, а вона не живе — лише повільно вмирає.
«Тут усе нагадує про нього, про нас. А нас більше немає. Треба просто поїхати, хоча б на час. Але не на південь, не за кордон, де шум і метушня. Потрібна тиша, село. У нас же там хатка! Бабусина. Адже ми всі звідти, з землі…» — Марічка навіть сіла на ліжку. Прохолодна сорочка прилипла до спини.
Бабуся померла три роки тому. Перед цим довго хворіла. Андрій тоді запропонував поїхати до Італії. «За десять днів нічого не станеться», — запевняв він. Звістка про смерть дістала їх у Венеції. «Вже нічим не допоможеш. Білети змінити складно. Повернемося — сходимо на могилку…» І вона знову послухала його. Як завжди.
У маминого нового чоловіка була дача — великий будинок недалеко від міста. Мати давно хотіла продати бабусин хатір, але все відкладала.
У дитинстві кожні літні канікули Марічка проводила в селі. А потім — інститут, робота… На могилку так і не з’їздила. Тепер навіть не пам’ятала чому.
Від нетерпіння аж долоні задерли. Вона схопила телефон, хотіла подзвонити матері, запитати про ключі, але глянула на екран — пізно, усі сплять. Поклала його і відкинулася на подушку. Тепер вона знала, що робити. Збиратиме речі. Завтра.
Вранці прокинулася легко, одразу ж подзвонила матері.
— Ну нарешті, оживаєш, — зідхнула мати. — Перестала думати лише про того свого Андрія. Світ на ньому не зійшовся…
— Мамо, годі. Слова не допомагають. Де ключі?
— Та чого їх шукати? Лежать у комоді. Приїжджай, хоча б побачу тебе… Хата ціла. У травні бачила тітку Ганю. Казала тобі? Ні? Тобі ж тоді було не до того… Так от, вона на весілля онуки приїжджала. Розповідала, що хатка як нова стоїть. Питала, чи не продамо. Зятю сподобалося село. Може, разом поїдемо?
— Ні. Я сама. Ключі заберу після роботи.
Весь день Марічка думала лише про поїздку. Директорка агентства, де вона працювала, жінка також розведена, вислухала її пояснення: спроба заповнити пустоту роботою не спрацювала, треба втекти. Період відпусток, замовлень мало. Хоч і неохоче, але відпустила.
Ввечері забрала ключі, зібрала небагато речей. Раптом не витримає, захоче повернутися вже завтра.
Але вночі спала міцно. Вранці випила каву, вимкнула світло, газ, взяла сумку й вийшла з квартири.
Місто ще спало. Над дахами сходило сонце. Від хвилювання Марічка підспівувала радіо в машині.
Дорогу в село вона не забула. Хата стояла на місці. Навіть двір хтось викосив. Вона вийшла з авто — і опинилася в тиші. Не в повній, звісно: цвірінькання птахів, стрекот цикад, гавкіт собак у сусідів… Але після міста тут було так тихо, що аж дзвеніло в вухах.
У хаті — сиро, темно. Марічка заборонила собі жаліти про приїзд, взялася за роботу. Принесла води з колодязя, вимила підлогу, розпалила грубку. Коли полум’я весело затріщало, вона почувалася переможницею.
Сусіди ходили повз хату, розглядали авто, заглядали у вікна, але всередині не лізли — не прийнято без запрошення.
Скоро стало спекотно. Вона розстелила ковдру, поставила подушки ближче до грубки, щоб висохли. Виносити на сонце не стала — занадто багато цікавих очей.
Пішла на річку за селом. Зняла босоніжки, обережно йшла по висохлій траві. Вода здавалася чорною й густою. Відійшла далі, скинула сарафан і кинулася в ріку.
— А я думаю, хто це так плеще? — почувся за спиною чоловічий голос.
Марічка різко обернулася. Перед нею стояв Микола. Подорослішалий, загартований, але той самий. Її перше кохання. В одній руці втримував вудку, в іншій — гілку з нанизаною рибою.
Серце підскочило до горла. Спогади навалилися хвилею.
Ось чому вона так довго не поверталася. Через нього. Колись заради нього вона хотіла залишитися в селі. Мати не дозволила. «Що з такої любові виросте?»
Марічка кликала Миколу до міста. Він обіцяв, але не приїхав. А потім бабуся розповіла, що він одружився. На третьому курсі вона зустріла Андрія — швидше зі злості, ніж з кохання, і вийшла заміж…
— Ти сама? Без чоловіка? — спитав Микола.
— Сама. А ти звідки знаєш про нього?
— Я приїжджав. Бачив вас.
— Коли? — Але вона вже згадала.
Тоді вони збираМикола дивився на неї, і в його очах стояло те саме питання, що й багато років тому — але тепер вони обидва знали відповідь.
