**Осінь прощення**
— Наталію Олександрівно, навіщо вам це?! Хай Василь її оперує! — голос медсестри Ганни тремтів від хвилювання. Вона ледве встигала йти слідом за завідувачкою хірургічного відділення, однією з найкращих у клініці.
— Галю, готуйте операційну. Потрібна кров для переливання. І терміново зв’яжись з Ігорем — він мені потрібен, — кинула Наталія, не знижуючи темпу.
На носилках у приймальні лежала жінка — років тридцяти, вся в чорному, одна нога без чобота. Без свідомості.
— Збили на пішохідному переході. Водій — п’яний, — швидко доповів фельдшер. — Тиск падає, підозра на внутрішню кровотечу.
— До операційної! Зараз! — скомандувала Наталія, і медбрати миттєво підхопили носилки.
— Наталю! Наталю! — почувся ззаду крик. Вона впізнала голос одразу. Андрій. Її колишній чоловік. Той самий, що пішов до цієї жінки.
— Це правда? — він вхопив її за плечі. — Марію збили?
— Андрію, ми робимо все можливе. А тепер — пробач, мені треба працювати.
— Ти?! Ти будеш її оперувати? Ні! Я не дозволю! Ти хочеш її вбити?! — у його голосі було більше страху, ніж злості. Наталія жестом покликала медсестру й наказала зробити йому заспокійливе.
Коли вона увійшла до операційної, розмови миттєво затихли. Вона відчула погляди. Відчула засудження. Але не здригнулася.
— Так, це та сама жінка. Так, я оперуватиму її. Бо я лікар. Одна з найкращих у місті. Якщо хтось вважає, що не впораюся — скажіть зараз. Якщо ні — працюємо. Рятуємо їй життя. Усе зрозуміло?
Операція тривала три години. Двічі показники пацієнтки падали нижче критичної межі. Але Наталія боролася, як могла. І витягнула. Марія залишилася живою.
«Кілька днів у реанімації — і буде як новенька», — написала вона Андрію, який сидів під дверима.
— Наталочко… Прости. Я дурень. Я тобі вдячний, до кінця днів буду вдячний! — він обіймав її руки, плакав, ставав на коліна.
— Андрію… Годі. Усе минулося. Іди додому. До неї все ще не можна. Я напишу, якщо щось зміниться.
Наталія заварила собі дешеву каву, сіла у лікарняному кабінеті на старий диван із булочкою й уперше за день відчула голод. Лише вона заплющила очі, як у кімнату зайшла Галя.
— Ви — герой! Я у захваті від вас! Але навіщо? Навіщо рятували цю гадюку? Вона же зруйнувала вам життя…
— Галю, я лікар. Пацієнт надійшов із кровотечею. А те, що ви кажете… Ми з Андрієм самі все зруйнували. Не впевнена, що взагалі справді його кохала.
— Та ви просто велика жінка! — прошепотіла Галя й міцно обняла Наталію.
За кілька днів Марію виписували. Андрій прийшов із двома букетами — розкішні бордові троянди й ніжні польові квіти.
— Це тобі, Наталю. Я не забув…
— Не варто було. — Але букет вона все ж узяла.
— Наталіє… Пробачте мене. Дякую, що врятували мене… — Марія ледве дивилася в очі жінці, яку зрадила.
— Усе минулося, — тихо сказала Наталія. І перш за все — самій собі.
Зміна закінчилася. Додому не хотілося. Там — пусто й тихо. Наталія пішла гуляти старим центром. Вона любила це місце. Любила гру: вгадувати, хто ким працює. Переможець — частує себе кавою.
На лавочці сидів чоловік. Пальто, дорогі годинники, папка. Адвокат? Напевно.
— Перепрошую… — Наталія не помітила, як підійшла. — Ви… випадково не адвокат?
— У точку, — усміхнувся він. — А ви, напевно, лікар?
— Звідки ви… — вона засміялася, здивована.
— Більше того — хірург. І звуть вас… Наталія?
— Стій, як?.. Ви екстрасенс?
— Ні, просто вмію читати. У вас бейджик на грудях, — сміявся він. — До речі, я — Олег.
— Ну тоді з вас не лише кава, а й круасан! — засміялася у відповідь вона.
Вперше за багато років Наталія сміялася по-справжньому. Ніби серце згадало, що таке радість. Осінь за вікном не мала значення. Весна була в ній самій.
