**Осінь прощення**
— Наталію Сергіївну, навіщо вам це?! Нехай Коваленко її оперує! — голос медсестри Олени тремтів від хвилювання. Вона ледве встигала за завідувачкою хірургічного відділення, однією з найкращих у лікарні.
— Олено, готуйте операційну. Потрібна кров для переливання. І швидко знайди Максима — він мені потрібен, — кинула Наталія, не зменшуючи кроку.
На носилках приймального покою лежала жінка — років тридцяти, вся в чорному, одна нога без чобота. Без свідомості.
— Збили на пішохідному переході. Водій — п’яний, — швидко доповів фельдшер. — Тиск падає, підозра на внутрішню кровотечу.
— До операційної! Зараз! — командувала Наталія, і носилки миттєво підхопили двоє санитарів.
— Наталю! Наталко! — почувся крик за її спиною. Вона впізнала голос одразу. Андрій. Колишній чоловік. Той самий, що пішов до цієї жінки.
— Це правда? — він вчепився їй у плечі. — Марію збили?
— Андрію, ми робимо все можливе. А тепер — вибач, мені потрібно працювати.
— Ти?! Ти будеш її оперувати? Ні! Я не дозволю! Ти хочеш її вбити?! — у його голосі було більше жаху, ніж злості. Наталія жестом покликала медсестру і наказала зробити заспокійливе.
Коли вона увійшла до операційної, розмови змовкли. Вона відчула погляди. Відчула засуд. Але не здригнулась.
— Так, це та сама жінка. Так, я її оперуватиму. Бо я хірург. Одна з найкращих у місті. Якщо хтось вважає, що не впораюсь — скажіть зараз. Якщо ні — працюємо. Рятуємо їй життя. Усе зрозуміло?
Операція тривала три години. Двічі показники пацієнтки падали нижче критичної межі. Але Наталія боролася, як могла. І витягнула. Марія залишилася живою.
«Кілька днів у реанімації — і буде як нова», — написала вона Андрію, який сидів під дверима.
— Наталко… Вибач. Я дурень. Я тобі вдячний, до кінця днів буду вдячний! — він обіймав її руки, плакав, ставав на коліна.
— Андрію… Годі. Усе минуло. Іди додому. До неї все одно не можна. Я напишу, якщо щось зміниться.
Наталія заварила собі дешеву каву, сіла в ординаторській на старенький диван із булочкою та вперше за день відчула голод. Лиш закрила очі, як у кімнату увійшла Олена.
— Ви — герой! Я в захваті від вас! Але навіщо? Навіщо рятували цю гадюку? Вона ж зруйнувала вам життя…
— Олено, я лікар. Пацієнт надійшов із кровотечею. А те, що ви кажете… Ми з Андрієм самі все знищили. Не впевнена, що взагалі його справді кохала.
— Та ви просто велика жінка! — прошепотіла Олена і міцно обняла Наталію.
Через кілька днів Марію виписували. Андрій прийшов із двома букетами — розкішні бордові троянди й ніжні польові квіти.
— Це тобі, Наталю. Я не забув…
— Не варто було. — Але букет вона все ж узяла.
— Наталіє… Вибачте мене. Дякую, що врятували мене… — Марія ледь могла дивитися в очі жінці, яку зрадила.
— Усе минуло, — тихо сказала Наталія. І перш за все — самій собі.
Зміна закінчилася. Додому не хотілося. Там — порожньо й тихо. Наталія пішла гуляти старим центром. Вона любила це місце. Любила гру: вгадати, хто ким працює. Переможець — частують кавою.
На лавочці сидів чоловік. Пальто, дорогі годинники, портфель. Адвокат? Напевно.
— Вибачте… — Наталія не помітила, як підійшла. — Ви… випадково не адвокат?
— В ціло, — усміхнувся він. — А ви, мабуть, лікар?
— Ну звідки ви… — вона засміялася, здивована.
— Більше того — хірург. І вас звати… Наталія?
— Стій, як?.. Ви екстрасенс?
— Ні, просто вмію читати. У вас бейдж на грудях, — сміявся він. — До речі, я — Олексій.
— Ну тоді з вас не лише кава, а й круасан! — засміялася вона у відповідь.
Вперше за багато років Наталія сміялася по-справжньому. Ніби серце згадало, що таке радість. Осінь за вікном не мала значення. Весна була в ній всередині.
