Володимир зупинив машину біля високого металевого паркану. Колись тут був дерев’яний тин. Він завагався, чи не помилився адресою. Та ні, другий будинок перед поворотом – він добре пам’ятав, бо часто згадував цю вулицю. З вікна авто навіть даху не було видно.
Володимир щоразу поглядав у дзеркала – чи не йде хтось. Машина з водієм на безлюдній вулиці виглядала б підозріло. «Навіщо я тут? Що шукаю?» – одне й те саме питання крутилося в голові. Чим довше він дивився на паркан, тим менше залишалося сміливості зайти.
Раптом із брами вийшла дівчина з лабрадором. На перший погляд Володимирові здалося, що це Оксана. Такі самі каштанові кучері, така сама струнка фігура. Обличчя розгледіти не встиг. «Це не може бути вона. П’ятнадцять років минуло. Їй має бути за сорок, а цій дівчині – років двадцять. Може, сучасні процедури творять дива? Чи це її дочка? Але ж у неї не було дітей… Наздогнати, запитати? А що я скажу? Виглядатиме як мінімум дивно – дорослий чоловік женеться за молодою дівчиною…»
Він відкинувся на сидіння, увімкнув радіо і чекав. Через двадцять хвилин із-за повороту знову з’явилася дівчина з собакою. Коли вона наблизилася, Володимир зрозумів, що помилився – схожості немає. Коли між ними залишилося метрів сто, він вийшов із машини.
Лабрадор натягнув повідок, потягнувся до Володимира.
«Спокійно, Барсик», – сказала дівчина, утримуючи пса.
«Вибачте. Тут раніше жила Оксана. Чи я помилився будинком…» – Володимир раптом згадав, що навіть прізвища її не знав.
«Оксана – моя мама. А ви хто?» – дівчина уважно подивилася на нього.
«Я нещодавно повернувся у місто. Не знав, що в неї є донька». Він кинув оком на пса і вирішив не підходити ближче.
«А давно вас не було в місті?» – дівчина примружила очі.
«П’ятнадцять років».
«Тоді ви точно не можете бути моїм батьком». Вона смішно засміялася. «Я їй не рідна. Батьки скоро приїдуть. Хочете зачекати?» Підійшла до вузьких дверей біля брами.
Володимир знизав плечима.
«А ви не боятиметеся? Незнайомий чоловік…» – почав він.
Дівчина посерйознішала.
«Ні. Чому ви вирішили, що в домі нікого нема? Барсик мене не дасть в обиду. До того ж всюди камери. Ідете?» – відчинила двері.
Володимир поставив машину на сигналку і пішов за нею. Вона чекала, тримаючи двері.
Двір перед двоповерхівкою виглядав доглянутим, але без зайвого перфекціонізму. Кущі не були ідеально підрізані, трава вже потребувала стрижки. Доріжка до будинку була викладена сірою плиткою.
Будинок за п’ятнадцять років змінився, але це був той самий. Тоді він здавався Володимирові величним – після тісноти комуналки, де він жив із сестрою та батьками. Тепер же він сам мав такий самий, навіть більший.
Раніше інтер’єр був скромнішим. Тепер тут була дорога меблі, телевізор на стіні, м’який килим заглушав кроки.
«Якщо хочете щось випити, ось тут бар», – сказала дівчина, направляючись до сходів.
«Я за кермом», – нагадав він. «Як вас звати?»
«Соломія. Я зараз на хвилинку піднімуся, переодягнуся».
Володимир залишився сам. Ні однієї фотографії на полицях. Він сів у крісло перед каміном – його раніше теж не було – і замислився…
***
«Давай, підеш зі мною. Мар’яна подругу запросила. Що я там сам робитиму?» – умовляв Богдан.
«Екзамен завтра. Вчити треба», – буркнув Володимир, не відриваючись від книжки.
«Декілька годин нічого не змінять. Та й так не встигнеш все вивчити. Краще йти на іспит зі свіжою головою. Ну ж бо, Вовко, давай! У Мар’янки просто не може бути негарних подруг!»
«Добре. Але ненадовго». Володимир закрив книжку.
«От і чудово. Ти справжній друг! Побачиш, не пошкодуєш. Тільки дивись на Мар’янку не займайся – вона моя», – попередив Богдан.
Хлопці приїхали в котеджне містечко із запізненням. У домі грала музика, на столі вже стояла пляшка вина, фрукти та закуски.
«Ну що ви так довго?» – образилася Мар’яна, блиснувши яскравими очима.
«Та Вовка доводилося умовляти. У нас завтра іспит», – пояснив Богдан, обіймаючи її.
«Тоді не будемо марнувати час», – посміхнулася Мар’яна і потягнула його до столу. «Наливай. Оксано, ти де?» – гукнула в бік сходів.
Незабаром зійшла дівчина у вишитому платті. Вона програвала Мар’яні у яскравості, але Володимира відразу притягнула.
«Це моя подруга Оксана», – представила Мар’яна і додала гучність музиці.
Вони випили, Богдан із Мар’яною пішли танцювати.
«Може, і ми?» – запропонував Володимир.
«Пішли. Тільки давай на “ти”», – просто відповіла дівчина.
Оксана танцювала легко. Володимир розглядав її: ні грама косметики, лише чистіВін відчув, як щось важке відпустило його, коли машина виїхала за межі міста, і зрозумів, що минуле залишилося позаду, а життя продовжується.
