**Осінь прощення**
— Наталію В’ячеславівно, навіщо вам це?! Хай Василенко її оперує! — голос медсестри Даринки тремтів від хвилювання. Вона ледве встигала йти за завідувачкою хірургічного відділення, найкращою в усій лікарні.
— Даринко, готуйте операційну. Потрібна кров. І негайно подзвоніть до Женка — він мені потрібен! — коротко кинула Наталія, не зменшуючи кроку.
У приймальні на ношах лежала жінка — років тридцяти, вся в чорному, одна нога боса. Без свідомості.
— Збили на пішохідному. Водій — п’яний, — швидко доніс фельдшер. — Тиск падає, підозра на внутрішню кровотечу.
— До операційної! Терміново! — командувала Наталія, і двоє санітарів миттєво підхопили ноші.
— Наталко! Натусю! — почувся ззаду крик. Вона впізнала голос одразу. Олег. Її колишній чоловік. Той самий, що пішов до цієї жінки.
— Це правда? — він вчепився їй у плечі. — Тетяну збили?
— Олеже, ми докладаємо всіх зусиль. А тепер — пробач, мені треба працювати.
— Ти?! Ти будеш її оперувати? Ні! Я не дозволю! Ти хочеш її вбити?! — у його голосі було більше жаху, ніж злості. Наталія жестом покликала медсестру й наказала зробити йому заспокійливе.
Коли вона увійшла до операційної, розмови миттєво змовкли. Вона відчула погляди. Відчула звинувачення. Але не здригнулась.
— Так, це та сама жінка. Так, я оперуватиму її. Бо я хірург. Одна з найкращих у місті. Якщо хтось вважає, що не впораюся — кажіть зараз. Якщо ні — працюємо. Рятуємо їй життя. Усе зрозуміло?
Операція тривала три години. Двічі показники пацієнтки опускалися нижче критичної межі. Але Наталія боролася, як могла. І витягнула. Тетяна залишилася живою.
«Кілька днів у реанімації — і буде мов огурчик», — написала вона Олегу, який сидів під дверима.
— Наталко… Прости. Я дурень. Я тобі вдячний, до кінця днів буду вдячний! — він обіймав її руки, плакав, ставав на коліна.
— Олеже… Годі. Усе минуло. Іди додому. До неї поки не можна. Я повідомлю, якщо щось зміниться.
Наталія заварила собі дешеву каву, сіла у лікарняній на старий диван із булочкою й уперше за день відчула голод. Тільки вона заплющила очі, як у кімнату увійшла Даринка.
— Ви — героїня! Я в захваті від вас! Але навіщо? Навіщо рятували цю гадюку? Вона ж зруйнувала вам життя…
— Даринко, я лікар. Пацієнтку привезли з кровотечею. А те, що ти кажеш… Ми з Олегом самі все зіпсували. Не впевнена, що справді його кохала.
— Та ви просто велика жінка! — прошепотіла Даринка й міцно обняла Наталію.
Через кілька дніь Тетяну виписували. Олег прийшов із двома букетами — пишні бордові троянди й ніжні польові квіти.
— Це тобі, Наталко. Я не забув…
— Не варто було. — Але букет вона все ж взяла.
— Наталію… Пробачте мене. Дякую, що врятували… — Тетяна ледве дивилася в очі жінці, яку зрадила.
— Усе минуло, — тихо сказала Наталія. І перш за все — самій собі.
Зміна закінчилася. Додому не хотілося. Там — пусто й тихо. Наталія пішла гуляти старим центром. Вона любила це місце. Любила гру: вгадувати, хто ким працює. Переможець — частує себе кавою.
На лавці сидів чоловік. Пальто, дорогі годинники, папка. Адвокат? Напевно.
— Перепрошую… — Наталія не помітила, як підійшла. — Ви… випадково не адвокат?
— В точку, — усміхнувся він. — А ви, мабуть, лікар?
— Ну звідки ви… — вона засміялася, здивована.
— Більш того — хірург. І звати вас… Наталія?
— Стій, як?.. Ви екстрасенс?
— Ні, просто вмію читати. У вас бейдж на грудях, — сміявся він. — До речі, я — Олександр.
— Ну тоді з вас не тільки кава, а й круасан! — сміялася у відповідь Наталія.
Вперше за багато років Наталія сміялася по-справжньому. Ніби серце згадало, що таке радість. Осінь за вікном не мала значення. Весна була в ній самій.
