Надто пізно для прощення
Оксана Степанівна стояла біля вікна і спостерігала, як двірник згрібає останні жовте листя. Жовтень цього року видався дощовий, і листки прилипали до мокрого асфальту, немов не хотіли розлучатися із землею. У руках вона тримала зім’яту записочку, яку годину тому принесла сусідка.
— Оксанко, тут до тебе якась жінка приходила, — промовила Марія Іванівна, простягаючи шматок паперу. — Каже, що терміново передати треба. Сама не дочекалася, кудись побігла.
На папері негарним почерком було написано: «Мама тебе чекає. Приїжджай швидше. Дуже погано. Настуся».
Оксана Степанівна одразу впізнала почерк. Анастасія, її молодша сестра, завжди писала, як курка лапою. У школі вчителі її за це лаяли, а вона лише знизувала плечима й казала, що письменницею бути не збирається.
— Що трапилося, Оксанко? Ти вся бліда, — занепокоїлася сусідка.
— Нічого такого, — сухо відповіла Оксана Степанівна і зачинила двері.
Тепер вона стояла із цією запискою, не знаючи, що робити. Мати… Скільки років минуло від їхньої останньої зустрічі? Вісім? Десять? Після тієї страшної сварки вони не розмовляли, не бачилися. Оксана Степанівна навіть заборонила Насті згадувати про себе, коли та приїздила до матері.
— Нехай думає, що в неї одна донька, — казала вона тоді. — Якщо так, то так і має бути.
А почалося все з дрібної справи. Мати хотіла продати хатку в селі, тую саму, де вони з Настею виросли, де минуло їхнє дитинство. Будинок дістався їм від бабусі, і кожна сестра мала право на половину. Але Оксана Степанівна була категорично проти продажу.
— Мамо, ти розумієш, що робиш? — кричала вона тоді в кухні у тісній квартирі. — Це ж наша історія! Там тато грядки копав, там ми із Настюрою у хованки гралися!
— Оксанко, не запалюйся, — втомлено відповіла мати. — Хата розвалюється, дах тече. На ремонт грошей нема, а податки платити треба. Краще продати, поки ще хоч щось дадуть.
— Та мені байдужі гроші! — Оксана Степанівна била кулаком по столу. — Продаси хату — для мене ти помреш!
Матір тоді довго дивилася на неї, сумно, потім тихо сказала:
— Ну що ж, Оксано. Твоє право.
І продала. Без Оксаниного дозволу, оформивши все через Настю. Гроші віддала молодшій доньці зі словами:
— Нехай на квартиру копить. А то все в оренді микається.
Оксана Степанівна дізналася про це випадково, зустрівши у автобусі сусідку з села.
— Ой, Оксанко, а вашу хату вже знесли, — радісно повідомила тітка Ганна. — Нові господарі ділянку під картоплю переорали. Кажуть, дачу будуватимуть.
Того вечора Оксана Степанівна приїхала до матері й вилила все, що думала. Слова були жорстокі, непрості. Мати сиділа й плакала, а донька кричала, виливаючи всю накопичену біль.
— Ти зрадила мене! Зрадила пам’ять батька! — ридала Оксана Степанівна. — За гроші! За цю свою Настю, яка тільки й уміє, що клянчити!
— Оксано, зупинись, — шепотіла мати. — Будь ласка…
— Не хочу тебе більше знати! Чуєш? Для мене тебе більше немає!
І пішла, грюкнувши дверима так, що задрижали шибки.
Потім були місяці мовчання. Анастасія намагалася мирити, дзвонила, приїздила, переконувала.
— Оксано, ну що ти як мала? Мама що дня плаче. Каже, що зробила це для нас, для дітей. Хотіла, щоб у нас було нормальне житло.
— Нехай плаче, — холодно відповідала Оксана Степанівна. — Треба було раніше думати.
— Та скільки можна? Хата — це лише хата! А мама — вона у нас одна!
— Не мало в неї права! — Оксана Степанівна підвищувала голос. — Розумієш? Не мало права без мене вирішувати!
Анастасія ображалася й пішла. А Оксана Степанівна залишалася сама із своєю правотою та болем.
Минали роки. Оксана Степанівна вийшла заміж, народила сина Данилка. Чоловік інА тепер вона сиділа в порожній хаті, тримаючи в руках мамину фотографію, і розуміла, що прощення прийшло надто пізно.
