Надія Петрівна стояла біля вікна, спостерігаючи, як двірник згрібає останні жовте листя. Жовтень цього року видався дощовий, і листки чіплялися за мокрий асфальт, наче не хотіли розлучатися з землею. У руці вона тримала зім’яту записку, яку щойно принесла сусідка.
— Надю, до тебе якась жінка приходила, — сказала Ганна Іванівна, подаючи шматочок паперу. — Каже, дуже терміново. Сама не дочекалася, поспішила кудись.
На записку корявим почерком було виведено: «Мама тебе чекає. Приїжджай швидше. Дуже погано. Оля».
Надія Петрівна одразу впізнала почерк. Ольга, її молодша сестра, завжди писала, як курка лапою. У школі вчителі лаяли її за це, а вона лише знизувала плечима й казала, що письменником ставати не збирається.
— Що трапилося, Надю? Ти аж біла, — занепокоїлася сусідка.
— Нічого страшного, — сухо відповіла Надія Петрівна і зачинила двері.
Тепер вона стояла з цією запискою, не знаючи, що робити. Мати… Скільки років минуло з останньої зустрічі? Вісім? Десять? Після тієї жахливої сварки вони не розмовляли, не бачилися. Надія Петрівна навіть заборонила Олі згадувати про себе, коли та їздила до матері.
— Нехай думає, що в неї лише одна донька, — казала вона тоді. — Раз так, значить, так тому й бути.
А почалося все з дрібниці. Мати хотіла продати хатку в селі, ту саму, де вони з Олею росли, де минуло їхнє дитинство. Дім дістався їм від бабусі, і кожна сестра мала право на половину. Але Надія Петрівна була рішуче проти продажу.
— Мамо, ти розумієш, що робиш? — кричала вона тоді на кухні у маленькій квартирі. — Це ж наша історія! Там тато грядки копав, там ми з Олею у хованку грали!
— Надю, не гарячися, — втомлено відповіла мати. — Хата розвалюється, дах тече. На ремонт грошей нема, а податки платити треба. Краще продати, поки хоч щось дають.
— А мені байдужі гроші! — Надія Петрівна била кулаком по столу. — Продаси хату — для мене ти помреш!
Мати тоді дивилася на неї довго, сумно, потім тихо сказала:
— Ну що ж, Надю. Твоє право.
І продала. Без згоди Надії, оформивши все через Ольгу. Гроші віддала молодшій доньці зі словами:
— Нехай на квартиру копить. А то все на орендованій мандрує.
Надія Петрівна дізналася про це випадково, зустрівши у автобусі сусідку із села.
— Ой, Надю, а вашу хату вже знесли, — радісно повідомила тітка Марфа. — Нові господарі ділянку під картоплю переорали. Кажуть, дачу будуватимуть.
Того вечора Надія Петрівна приїхала до матері й сказала все, що думала. Слова були жорстокі, непрощенні. Мати сиділа й плакала, а донька кричала й кричала, виливаючи всю наболілу біль.
— Ти зрадила мене! Зрадила пам’ять батька! — ридала Надія Петрівна. — Заради грошей! Заради цієї своєї Олі, яка тільки й уміє, що благати!
— Надю, зупинись, — шепотіла мати. — Благаю тебе…
— Не хочу тебе більше знати! Чуєш? Для мене тебе більше нема!
І пішла, грюкнувши дверима так, що дзвеніли шибки у вікнах.
Потім були місяці мовчання. Оля намагалася мирити, дзвонила, приїжджала, умовляла.
— Надю, ну скільки можна? Мама щоМинали роки, і лише коли вона сама стала бабусею, Надія Петрівна зрозуміла, як важливо було триматися за живих, а не за стіни.
