Ти просто вигідний. Поки потрібен — тримають, коли ні — забувають.
Павло приїхав за дружиною до тещі — забрати додому після чергової «невеликої сварки». Зупинив авто біля старенької дев’ятиповерхівки, поправив комір і пішов до під’їзду. Він уже майже дійшов до дверей, коли раптом помітив когось біля вікна на першому поверсі. Серце стиснулося.
— Мамо? Що ти тут робиш? — здивовано запитав він, впізнавши свою матір.
— Тихіше, — прошепотіла Ганна Степанівна, — іди сюди.
— Що трапилося? — насупився Павло.
— Просто підійди та послухай, — показала мати на розчинені кватирки.
З помешкання тещі лунали жіночі голоси. Говорили голосно, не соромлячись. Це була Соломія — його дружина — та її мати.
— Мам, ти б бачила, як вони перелякалися. Особливо та — з очима на мокрому місці. «Я винна, не вберегла онука!» — Соломія реготала. — Все йде за планом. А мій Павлусь — справжній подарунок: трохи що — біжить рятувати, як песик. Навіть до лікарні відвіз. Я ж знала, що якщо не притисну його цією «вагітністю», то пропозиції ніколи не дочекаюся.
— Соломіє… це ж підло, — нерішуче заперечила її мати.
— Мамо, ти нічого не розумієш. Зараз головне — відтягнути у нього квартиру. У них же трешка в центрі, не забувай. Я вже казала — треба з’їжджатися, раз дитина на підході. А потім як-небудь поступово зіпхнемо старих. Головне — Павло все з’їсть. Він не з тих, хто гучно хлопає дверима. Його можна тихо, м’яко… направляти. Як потрібно мені.
Павло стояв, наче йому з грудей вирвали серце. Він слухав кожне слово, не маючи сили рухнутися. Поруч мати стиснула його руку.
— Чуєш? — тихо запитала вона.
Він кивнув. Обличчя стало білим, як палітурка.
— Ходімо.
Вони піднялися до квартири. Павло різко натиснув дзвінок. Двері відчинила Соломія, вся сяюча — мабуть, ще під враженням власної промови.
— Коханий! А ти чого так рано? — промовила вона, напружено посміхаючись.
— Промови не складай. Я сам їх тобі привезу, — спокійно сказав Павло. — І завтра подаю на розлучення.
— Що?.. Ти з глузду з’їхав? Чому?
— Бо все почув. Про «вагітність», про квартиру, про те, який я вигідний. Дякую, що швидко показала, хто ти насправді.
Соломія спробувала щось сказати, але слова застрягли в горлі.
Ганна Степанівна лише кинула в бік колишньої невістки:
— А я ж себе звинулачувала. Думала — не прийняла тебе, не знайшла спільної мови. А виявляється, материнське серце все відчуває. Просто не хотіло бачити.
Вони пішли. Павло не озирався. В грудях ніби полегшало — наче зняв з плечей величезний вантаж. Він ішов мовчки, а поруч мати — вперше за багато років — нічого не говорила, лише міцно тримала його долоню. Мовчазна підтримка, що значила більше за будь-які слова.
**Іноді найважче — це не втратити довіру, а зрозуміти, кому вона була дана.**
