Віка з Артемом двійнята. Народжувала я їх дуже важко, пологи були складними. Мій лікар після пологів сказав, що більше дітей я не матиму. Я дякувала богу за те, що мала й не розраховувала на більше.
В дитинстві проблем із двійнятами у нас взагалі не було. Вони обоє росли здоровими, спокійними та завжди підтримували один одного. «Не розлий вода» – казали на них у садочку. Куди Артем, туди й Віка. Мені подобалося, що діти дуже близькі. Родинні зв’язки – найважливіші.
У підлітковому віці все змінилося. Після того, як чоловіка раптово не стало, Віку ніби підмінили. Дівчина перестала навчатися, постійно втікала з дому, прогулювала уроки. Щотижня мене викликали до директора й навіть погрожували відрахуванням. Я намагалася поговорити з донькою спокійно, без осуду. Розуміла, що це так подіяла на неї трагедія й вона сама не розуміє, що руйнує власне життя. Та ніякі мої вмовляння на неї не подіяли.
Саме тоді на допомогу прийшов Артем. Після смерті батька, він вмить подорослішав та взяв на себе чоловічу роботу. Син бачив, що я більше не справляюся з Вікою й сам викликався з нею поговорити. Що він їй казав я не знаю, але після тієї розмови вона заспокоїлася.
В училищі Віка зустріла свого майбутнього чоловіка Романа. Вони були знайомі лише два місяці, коли дочка сказала мені про вагітність. Я підтримала її та обіцяла допомогти з дитиною. З Романом вони розписалися й переїхали жити до мене. Після народження доньки Віка поновила навчання, в той час, як я постійно доглядала за немовлям. Довелося навіть залишити роботу, тож жили ми з моєї пенсії.
На відміну від сестри, Артем не поспішав одружуватися. Син успішно закінчив навчання й влаштувався на хорошу роботу. Жив він окремо, сам орендував житло та ще й нам допомагав фінансово. Віку він підтримував й розв’язував їхні проблеми.
Коли онучці виповнилося два роки Віка знову завагітніла. Звісно, це радісна новина, але я почала задумуватися, як ми житимемо далі. Квартира у мене двокімнатна, а зовсім скоро нас стане ще більше. Придбати більше житло ми точно не можемо, адже й так ледве виживаємо. Віка сидить в декреті, я на пенсії, а Роман не працює і навіть не збирається шукати роботи.
Артем мене заспокоїв. Перший час він знову допомагав нам фінансово й ця підтримка рятувала нас від злиднів. Але так не могло тривати вічно? Через рік після народження другої племінниці Артем зустрів хорошу дівчину Наталю. Вона мені дуже подобалася, тож і не дивно, що уже через пів року пара одружилася. Тепер син мав власні клопоти й не міг нам більше допомагати, як раніше.
Я сподівалася, що Віка вийде на роботу, адже дівчатка підросли і я могла сама за ними приглядати та вона навіть не думала про це. Натомість заявила, що знову вагітна. Тоді я і не витримала. Прямо запитала дочку на які гроші вони збираються жити? Віка страшенно на мене розсердилася. Кричала, що я погана бабуся, якщо відмовляюся він ще ненародженої дитини. Та хіба ж я їй це сказала? Просити допомоги в Артема не буду, але й сама не впораюся. З дочкою говорити марно, а з зятем тим більше. Схоже єдине, що він вміє робити – дітей.
Я на роздоріжжі. Можливо ви щось порадите?
