**Щоденник Варвари Морської**
Вперше я побачила маяк у книжці, коли мені було пять. На малюнку він стояв самотній і величний, а навколо лютувало море чорне, як осіння ніч. Я торкнулася сторінки й прошепотіла: «Я туди переїду». Батьки сміялися. Бабуся знизила плечима: «Фантазія, як у поета». А тітка Ліда лише хмикнула: «Дурниці. Обирай сталеву спеціальність будеш з хлібом».
Тому я пішла на радіоінженера. Бо це звучало солидно. Але море кликало далі. Після пар я малювала маяки в зошитах, перечитувала Коцюбинського й слухала шум хвиль у навушниках. Кожні канікули на узбережжя.
«Ну й дурниця! прискіпувалася мати. Люди в Карпати їдуть, а вона у Глибоку Балку!»
«Мені подобається північ», відповідала я.
«Тобі б дітей народжувати, а не маяки вивчати!»
Після університету влаштувалася в компанію з навігаційного обладнання. Робота як робота: схеми, транзистори, паяння. Але одного дня шеф сказав:
«Є місце. На півночі. Селище біля моря, станція радіомаяка. Хочеш?»
Я кивнула без слів. Ніби чекала цього все життя.
«Там важко. Вахта три місяці. Лише маяк і доглядач. Місцеві іногда заходять».
«Я згодна».
Мати влаштувала сцену:
«Ти хочеш здохнути від холоду? З глузду зїхала? Ми тебе в люди вивели, а ти в хащі з якимось дідусем хочеш пропадати!»
«Мамо, це мій шанс».
«Шанс на злидні!»
Тато мовчки дивився у вікно. Потім сказав:
«Нехай їде. Хай спробує».
Селище звалося Бережок. Кілька хатинок, рибальський причал, крамниця й маяк на скелі. Коли я вперше вийшла на берег, ледь не впала від вітру. Море грозилося хвилями, чайки кричали, а небо нависало низько, немов збирався дощ. Але в грудях спів.
«Ти Варя?» підійшов високий сивий чоловік у кожусі. «Я Семен. Доглядач. Тут я як оберіг».
Він сміявся, узяв мій рюкзак і повів до хати під маяком. Там пахло дьогтем, хлібом і медом. На столі лампа, на полицях книги й мушлі.
«Ось тут житимеш. Маяк твій. Станція стара, але слухняна. Допомагатимеш утримувати».
«Я впораюся».
«Не сумніваюся. Вигляд у тебе із морем на «ти».
Спочатку було важко. Шторми, тиша, довгі вечори. Я налагодила апаратуру, потоваришувала з місцевими особливо з Марійкою, тендітною продавчинею з крамниці.
«З тобою поговорити як чаю з калиною випити. Теплішає», казала вона.
А я по вечорах сиділа на сходах маяка й писала листи. Собі. У майбутнє. У минулому були лише несхвалення рідних. Зараз я сама.
Одного дня прийшов пакет. З міста. Лист від матері:
«Ти, звісно, дивна. Ми з Лідою не розуміємо, чого ти там шукаєш. Але тато пишається. Приїжджай, якщо забажаєш. Або хоча б пиши».
Я зітхнула. І відчула, як десь глибоко вперше за довгий час потеплішало.
Минуло три місяці. Я збиралася додому. Маяк став рідним. Семен міцно обійняв мене:
«Повертайся. Без тебе тут сумніше».
У місті зустріли прохолодно. Мати оглядала речі, тітка Ліда заявила:
«Це була помилка. Повертайся до нормальної роботи».
Але я вже знала не повернуся.
Через півроку я знову стояла біля маяка. Шторм вщухав. Семен махав рукою:
«Ну ось, а я вже пиріжків напік!»
Тепер у мене був свій кут у хаті, табличка на дверях: «Інженер навігації. Варвара Морська». Так мене кликали місцеві.
«Ти як стихія, казав Семен. Спочатку лютуєш, потім грієш».
Соломія, школярка з сусідньої вулиці, приносила малюнки маяки, як у мене в дитинстві. Рибалки дарували свіжу оселеІ тоді я зрозуміла, що справжнє щастя це не знайти свій берег, а стати маяком для тих, хто ще шукає свій шлях.
