Я все своє життя вважав, що мої батьки найкращі. Я у всьому брав з них приклад, вони були моїм взірцем. В той час коли в інших дітей були якісь непорозуміння з батьками, мої були для мене найкращими друзями.
Коли мені виповнилося двадцять чотири я зустрів своє кохання і ми одружилися. Хоч я і переїхав від батьків, але все одно часто навідував їх. Вони вже не молоді, тож потрібно їм допомагати.
Коли мама зателефонувала й попросила приїхати й допомогти, я звичайно не відмовився. Виявилося, що батьки вирішили винести з квартири деякі старі меблі, щоб було більше простору. Та й майже їх не використовували, тож ми взялися за роботу. Коли вже розібрали старий комод, сервант то взялися за шафу. Шафа була старою та важкою, але ми з нею справилися.
Та коли вже завершували, то з-за задньої стінки випали якісь папери. Я почав їх збирати й один з них був про моє всиновлення. Коли мама й батько побачили, що саме я тримаю в руках, то обоє побіліли. Я ж завмер на хвилину.
– Синку, вибач, що не змогли тобі це сказати раніше. – порушила мовчанку мама й заплакала.
-Ромо, ми не змогли стати тобі біологічними батьками, але все одно вважаємо, що ти частина нас. – продовжив батько.
Я дивився на цих двох таких рідних мені людей і був вдячний долі, що вони мене всиновили. Тож все, що міг зробити це розірвати той папірець і обійняти своїх батьків.
