Сьогодні, коли я згадую, як усе починалося, розумію, що наше сімейне дерево росте не лише з гілок, а й з гірких коренів.
Старша донька Соня ще в молодості виявила, що чоловік не підходить їй ні характером, ні вимогами. У тридцяти років вона стала справжньою «жовчною» ненавистницею до чоловіків, ніби язва в шлунку, що не дає спокою.
Приблуда, сказала вона, коли спершу познайомилася з новою невісткою. Молодша донька Юля, трохи пухка, лише кивнула з посмішкою. Мати мовчала, бо на її морщинистому обличчі читалося, що та сама невестка їй не припала до смаку. А що могло сподобатися? Єдиний син, наш опорний камінь, пішов до армії і приніс з фронту жінку. У тієї «жінки» немає ні батька, ні матері, ні грошей. Ніщо, окрім того, що, можливо, вона виросла в дитячому будинку або плуталася в родичах ніхто точно не знає. Толя замовкає, лише жартує: «Не журися, мамо, ми наживемо багатство». А хто ж цей «оболтус», котрий приніс її в дім? Можливо, вона воровка, аферистка сьогодні їх так багато!
Варвара Нікітична, з того моменту, як Приблуда з’явилась у нашому будинку, не спала ночами. Тільки в полусні вона підступала, очікуючи, які хитрощі принесе нова родичка, коли вона почне шукати в шафах. Дочок ще і підштовхують: «Ти, мамо, цінні речі по родині сховай». Що ж, шуби, золото а то одного ранку прокинемося, а всіх «тютю» втратимо!
Толя, твоя «плеча» за місяць з’їла: кого ти в дім привів! Де були твої очі? Ні шкіри, ні обличчя! Але нічого не робити, треба жити. Тож ми почали ставити Приблуду на місце.
Дім наш багатий, сад тридцять соток, три поросятка в хате, птиці не підрахувати. Роботи не вміти, а вікно відчиняти вже не вмію. Приблуда ж не скаржилася: працювала, годувала поросяток, готувала, прибирала, намагалася догодитися свекрусі. Та якщо серце матері не було в теплі, навіть золото підлогу не врятує. Нежелана невестка, стомившись від розчарування, у перший же день сказала, як відрізала:
Звертайся до мене по іменіпо батькові. Так краще. Дочок у мене вже є, а ти, як би ти не старався, не станеш такою ж, як рідна.
Відтоді Приблуда називала її Варвалою Нікітичною, а сама мати не ставила нікому назву. Треба було щось сказати, а вона лише: «Треба щось зробити». Нічого не потакати. А наші золовки не давали нелюбим родичам спуску. Кожне слово влаштовувалось у чергу. Іноді мати змушена була зупиняти донок, не через жалобу до Приблуди, а бо порядок у домі треба було зберегти, а не сварки. Тим більше, дівка виявилась працьовитою, не лінувалася. Мати поступово розмякшувалась, не визнаючи себе.
Можливо, життя могло б налагодитися, та Толя зайшов у свій шлях. Який чоловік витримає, коли зранку й до ночі двома голосами кличуть: «На кого ти женився?», «На кого ти женився?». Соня познайомила його з якоюсь подругою і все завихрилось. Золовки святкували перемогу: «Тепер ненависна Приблуда прибере». Мати мовчала, а Приблуда робила вигляд, ніби нічого не сталося, лише втрачаючи зір. І раптом, ніби грім у ясному небі, новини: Приблуда чекає дитину, а Толя з нею розлучається.
Не може бути, сказав Толя мамі. Я її не віз у жінки.
Але коли вже одружився, живи! Не треба кобелити. Ось і будеш батьком. Порушиш сімю вигоню з дому і не хочу знати. А Шурка залишиться жити.
Перший раз усього я назвав Приблуду по імені. Сестри замовкли. Толя засміявся: «Я чоловік, я вирішую». Тільки мати вдила руки в боки і сміючись крикнула: «Який ти чоловік?! Поки лише штани. Як народиш дитину, виростеш її, навчиш мудрості, виведеш в людей тоді і називатимешся чоловіком!».
Мати ніколи не ховала обличчя в кішені, а Толя весь час вміряв у неї. Якщо щось задумав все! Пішов з дому. Шурка залишилася. Через час народила дівчину, назвала її Варюшею. Мати, коли дізналася, ні слова не сказала, але було видно, що радість її гріла.
У будинку нічого зовні не змінилося, лише Толя забув дорогу додому і ображався. Мати, звісно, переживала, та не показувала. А внучку полюбила, балувала подарунками і ласощами. Шурці, схоже, не простила, що втрачає сина через неї, та й не згадала про це ні словом, ні жестом.
Минуло десять років. Сестри вийшли заміж, і в великому будинку залишились ми троє: мати, Шурка і Варюша. Толя завербувався і поїхав на північ з новою дружиною. До Шурки підкрадався один військовий відставний, серйозний чоловік, старший за неї. Він розлучився з дружиною, залишив їй квартиру, а сам жив у гуртожитку. Пенсію отримував, був надійний. Шурці він сподобався, та куди він її приведе? До свекрові?
Пояснила йому все, попросила прощення і відмовилася. Але він, не будучи дурнем, прийшов до матері: «Варвара Нікітична, кохаю Шуру, без неї не можу жити».
Мати лише кивнула:
Любиш живіть разом.
Потім додала:
Варюша по квартирі не переїде. Живіть тут, у мене.
І так ми всі жили разом. Сусіди вже вшибали язики об стенах, як «потворна Нікітична» вигнала свого сина з дому, а Приблуда з «халепою» його прийняла. Лише ледачий не мив кістки Варварі Нікітичній. Вона ігнорувала балачки, не розповідала про молодих, трималась гордо і непохитно. Шурка народила Катю. Мати не могла радіти своїм онукам, адже «хто це, Катя, онука?» ні, не її.
Але згодом трапилась біда: Шурка тяжко захворіла. Чоловік зламався, часом навіть вживав алкоголь. Мати, мовчки, зняла всі гроші з книги і везла Шурку в Київ. Які ліки не прописувала, яких лікарів не бачила не допомогло.
Вранці Шурці стало легше, вона попросила курячого бульйону. Мати, радуючись, швидко зарубала курку, ощипала, варила. Але Шурка не змогла його зїсти і, вперше за весь час, заплакала. І мати, яку ніколи не бачили плачучою, заплакала разом з нею:
Чому, дитино, ти йдеш від мене, коли я тебе полюбила? Що ти робиш?
Потім заспокоїлася, витерла сльози і сказала:
Не хвилюйся за дітей, вони не загинуть.
Відтоді вона не проливала ще сліз, сиділа поруч, тримала Шурку за руку і тихо гладила, ніби просила прощення за все, що між ними було.
Ще десять років пройшли. Варюша вийшла заміж. Приїхали Соня і Юля, постарілі, підписалися. Жодна з них не отримала дітей. Зібралися наші родичі. Толя приїхав, хоча з дружиною вже розлучився і пив горілку. Побачив, якою красивою стала Варюша, і радість його зросла. Але коли почув, що її батько чужий чоловік називає її «батьком», він засмутився і заявив мамі: «Ти ввела чужого чоловіка в дім, нехай прибирає». Я батько.
Мати відповіла:
Ні, сину. Ти не батько. Якщо в молодості був в штанах, то й досі в них залишився.
Сказала, як припечатала. Толя не витримав такого принижень, зібрав речі і знову вирушив у світ. Варюша вийшла заміж, народила сина, назвала його Олександром, на честь прийомного батька. А бабуля Варя минулого року була похована поруч із Шуркою.
Так вони і лежать, рядком: невестка і свекруха. А між ними цим весняним сонцем проросло березонька. Звідки вона взялася невідомо. Хтось її не садив. Прибулька ніототож, можливо прощальний привіт від Шурки, а можливо останнє прощення від матері.
Особистий урок, що виніс я з усіх цих буремних років: сімя це не лише кров, а й готовність прощати, розуміти й підтримувати, навіть коли серце важке. Тоді навіть найгірша «прибулка» знайде своє місце під затишним дахом.
