**Щенок**
Шурик з мамою жили удвох. Батько в хлопчика, звичайно, був, але вони йому були непотрібні. Про нього Шурик поки що не розпитував. У школі діти міряються, у кого крутіші батьки, а в садочку важливіше, хто яку іграшку приніс, а не наявність чи відсутність тата.
Надія вирішила, що краще, аби Шурик не знав, як вона без пам’яті закохалась у його майбутнього батька, а коли сказала йому про вагітність, він і зізнався, що одружений. З дружиною проблеми є, але піти від неї не може — її батько його начальник. Якщо щось піде не так, залишиться без штанів, а такий Надії навряд чи потрібен. І порадив позбутися дитини, доки не пізно, бо аліментів вона не побачить. А якщо наважиться йти до кінця — буде ще гірше…
Вона не стала нав’язуватись, зникла з його життя та вирощувала Шурика сама. Хлопчина виріс гарний, і цього їй було достатньо.
Надія працювала вчителькою початкових класів, а п’ятирічний Шурик ходив до садочка. І ніхто їм був не потрібен.
Після Нового Року у школу прийшов новий фізрук. Високий, підтягнутий, усміхнений. Усі самотні жінки з учительського колективу, а їх була більшість, одразу почали до нього пильнішати та залицятись. Лише Надія не дивилась у його бік, не сміялась з його жартів. Можливо, саме тому він і звернув увагу саме на неї.
Одного разу, коли вона вийшла після уроків із школи, біля неї зупинився позашляховик. Із авто вийшов фізрук і відчинив перед нею двері.
— Прошу, — усміхнувся він і кивнув на пасажирське сидіння.
— Мені недалеко, — зніяковіло сказала Надія.
— Сідайте. На машині таки комфортніше, навіть якщо й близько, — розсудливо зауважив він.
Надія вагалась, але все ж сіла. Фізрук зачинив двері, сів за кермо й спитав адресу.
— Я не знаю. Тільки номер садочка. — Надія засоромилась.
— Якого садочка? — фізрук подивився на неї з незрозумілим виразом.
— В який ходить мій син, — пояснила Надія.
— У тебе є син? Великий? — чомусь він одразу перейшов на «ти».
— Шурик. Йому п’ять, — відповіла вона й схопилася за ручку дверей. — Краще піду.
— Постривай. Підвезу. — Він повернув ключ у замку запалювання.
Надія зачинила двері. Нічого страшного, якщо він підвезе її за Шуриком. Все одно між ними нічого не буде. Навіщо чоловікові жінка з дитиною, коли навколо повно вільних?
— Ну, якщо ви не поспішаєте… — Надія зітхнула.
— Не поспішаю. Ніхто мене не чекає. Немає ні дружини, ні дітей, — одразу зізнався фізрук, звільняючи Надію від зайвих розпитувань.
— Чому так? Характер жахливий? Жінки не витримують? Чи вас так придавило, що боїтесь серйозних стосунків? — зізналась Надія.
— Оце й відповідь. А з виду тихоша. Усе було: і любов, і болісні розставання. Але до весілля не дійшло — і не лише через мене. Не склалося. А характер… Немає ідеальних людей, поваж— А хіба він обов’язково має бути ідеальним? — посміхнулась Надія, дивлячись, як Шурик і щенок разом засинають на килимі, і зрозуміла, що його маленьке щастя — це теж її щастя.
