У Тараса була звичайна сім’я. Мама й тато любили його, як і він їх. Разом у вихідні ходили в кіно та театр, на ковзанку, влітку їздили на море. Вони збирали мушлі, тато вчив Тараса плавати… Потім його компанія збанкрутувала. І батько запив. А коли напивався, лаяв владу, президента, закони. Всі були винні, що він втратив роботу.
Коли мати, стомлена його п’яними монологами, просила лягти спати, він накидався на неї. Останнім часом він одразу починав її чіпляти. Вона відсилала Тараса до кімнати, але він усе чув – здригався від криків, від звуків битої посуду. Що він міг зробити?
Коли батько нарешті засинав, наповнюючи кімнату хропінням і кислим видихом перегару, мама приходила до Тараса, часто засинаючи з ним на його вузькому ліжку. Він помічав синці на її руках, навіть на обличчі. Вранці батько благав пробачення й клявся, що більше не зачепить її…
Прокинувшись, він ішов «шукати роботу», як сам казав. Тарас залишався сам, робив уроки. Він навчався у третій клас у другу зміну. Сам грів собі обід, їв та йшов до школи.
«Що, батько знову буянив?» – запитала сусідка Надія Семенівна, яка жила через стіну.
«Так,» – коротко кивнув Тарас.
«Чому мати не викличе поліцію?»
«Я спізнююсь до школи,» – Тарас поспішив геть.
«Біжи, біжи,» – глянула йому вслід сусідка.
Коли Тарас повернувся зі школи, мама готувала вечерю. Батька не було, і це його зраділо. Він сів за стіл і розповідав прості шкільні новини. А потім сказав, що без батька краще, і добре б, якби той більше не повертався додому.
Мати суворо глянула на нього.
«У нього важкий період, сину. Влаштується на роботу, і все буде як раніше.»
Але батько прийшов додому, з грюкотом роздягаючись у передпокої, щось роняючи, сопучи. Мати миттєво зіпнулася, визирнула з кухні.
«Іди до кімнати,» – тихо сказала вона, підштовхнувши Тараса.
Він сидів у кімнаті і слухав. Але сьогодні все було інакше – тихіше. Потім матка різко скрикнула, щось важке впало на підлогу. Тарас вийшов із схованки і зазирнув у кухню. Батько стояв, широко розставивши ноги, дивлячись на розпростерту на підлозі матір. Тарас не витримав – скрикнув. Батько повернув голову, його очі були налиті кров’ю.
«Синку,» – сказав він.
Тарас вилетів із квартири, задзвонив сусідам. Його тремтіло дрібною дрожжю. Надія Семенівна мало що зрозуміла з його заплутаних слів, але викликала поліцію та швидку. Вони приїхали майже одночасно. Батька забрали, матір відвезли до лікарні. Тарас переночував у сусідки.
Вранці вони поїхали до матері. Вона лежала в палаті сама, опутана трубками. Вона спала – не прокинулася, навіть коли Тарас кликав її і торсав за руку. Лікар повів Надію Семенівну до коридору, а Тарас залишився з мамою.
Він будив її знову і знову. Йому стало нудно, сусідка не поверталася, і він пішов її шукати. Одна з дверей у коридорі була привідкрита. Тарас почув, як лікар комусь казав: «Вона в комі й навряд чи прокинеться…» Він перелякався і втік з лікарні.
Надія Семенівна знайшла його на лавці у лікарняному сквері. Додому він проплакав усю дорогу. Сусідка губила терпіння, намагаючись його заспокоїти. Дома вона запитала, чи є у них з матір’ю родичі.
«Бабця в селі,» – відповів Тарас.
«Далеко звідси?»
«Півтори години автобусом, ще три кілометри пішки.»
«Ти пам’ятаєш дорогу?»
«Я що, маленький?» – образився Тарас.
«Завтра я відвезу тебе до бабці,» – сказала Надія Семенівна.
Але вранці їй подзвонила дочка знайомої, попросила терміново приїхати – її мати вмирала. Надія заплуталася.
«Я проводжу тебе до автобуса. Пробач, що не поїду з тобою. Ти вже великий хлопець.»
На автостанції вона попросила водія придивитися до Тараса. Той пообіцяв. І Тарас поїхав сам. Від монотонного гудіння двигуна та виснажливих подій він швидко заснув.
«Гей, хлопче, прокидайся, приїхали,» – тормошила його сусідка.
Тарас підвівся і вийшов.
«Йди разом з людьми, не відставай,» – схвильовано сказав водій.
Тарас кивнув. Люди розійшлися, і на дорозі, що вела за село, він залишився сам. Стало страшно. Але світило сонце, під ногами шелестіли опале листя. Він наказав собі бути сміливим, заспівав улюблену пісню, щоб не лякатися: «Білеє в полі пороша, пороша, пороша… Стоїть над горою Олешка, Олешка, Олешка…»
Коли перше село залишилося позаду, хтось свиснув. Тарас озирнувся. На поваленому дереві сиділи двоє парубків.
«Ти хто? До кого приїхав?» – запитав старший.
«До бабці.»
«Чому не в школі?»
«Мамусько, я додому,» – прошепотів Тарас, коли бабуся відчинила двері, і світло з хати обійняло його, наче теплий, рятівний обійм.
