Отак і прихистила — та й пошкодувала
Марічка Іванівна стояла біля кухонного вікна, спостерігаючи, як її чоловік Борис возився в гаражі з якоюсь деталлю. У руці вона стискала зім’яту записочку, знайдену в кишені джинсів Оленки. Літери розпливалися від сліз, але вона знову перечитувала короткі рядки: *«Зустрінемося о десятій біля під’їзду. Бабуся спить наче мертва, не почує. Цілую. Твій Сашко»*.
— Господи, за що мені це? — прошепотіла Марічка, ще сильніше мнучи папірець.
Оленка з’явилася в їхньому домі півроку тому. Донька Борисової сестри Надії, яка вічно мандрувала від чоловіка до чоловіка, пила та врешті загинула в аварії. Шістнадцятирічна дівчинка залишилася зовсім сама. Ну як вони могли її кинути?
— Марічко, та ж це наша кровинка, — умовляв Борис. — Куди їй діватися? До інтернату?
І Марічка погодилася. У них із Борисом своїх дітей не було — ще в молодості лікарі сказали, що не вийде. Може, доля дарує їм таку нагоду на старості літ?
Як же вона помилялася.
Спочатку все було добре. Оленка здавалася чемною, вдячною. Допомагала по хаті, добре вчилася, звала їх тітка Марічка й дядько Борис. Марічка в ній душі не чаяла: купувала гарний одяг, записала на танці, навіть репетитора з англійської знайшла.
— Подивіться, яка у нас розумниця росте! — хвалилася сусідкам. — Самі п’ятірки носить!
Але потім щось пішло не так. Оленка почала грубити, відповідати. Додому приходила все пізніше. А тиждень тому Марічка помітила, що з комода зникли гроші.
— Оленко, ти не брала грошей із шухляди? — обережно запитала вона.
— Які гроші? — дівчина навіть не відірвала очей від телефону.
— Ну, я туди відкладала на нові кросівки. Три тисячі було.
— Не брала я нічого. Може, самі витратили та й забули?
Марічка тоді промовчала, але серце занило. Вона точно пам’ятала — три тисячі було. А витрачати їх було нікуди: пенсія маленька, жили ощадно.
А потім почалися нічні виходи. Оленка думала, що її не чують, але Марічка спала чутко, як усі літні люди. Чула, як скрипить дошка в коридорі, як обережно повертається ключ у замку.
Спочатку хотіла поговорити по душах. Але кожен раз Оленка або відмахувалася, або взагалі виходила з хати.
І ось ця записочка. Марічка не могла зрозуміти, хто цей Сашко і що вони планують робити вночі.
— Марічко, а де Оленка? — Борис увійшов у кухню, витираючи руки рушником.
— У своїй кімнаті. Знову у цьому телефоні копається.
— Може, треба з нею поговорити? Зовсім від рук відбилася.
— Я пробувала. Вона навіть слухати не хоче.
Борис сів за стіл і налив собі чаю зБорис усміхнувся і додав: — Та не переймайся, Марічко, все буде добре, бо ми завжди разом.
