В цьому житті не завжди, дуже далеко не завжди. Кажуть, що треба бути готовими до всього, але це попросту неможливо. Ну або ж жити в постійній тривозі та хвилюваннях, що неодмінно приведе до шкоди здоров’ю.
В нашій родині також сталось те, що ніколи б собі і не уявив, що саме з твоїми рідними станеться таке. Моя сестра Ілона та її чоловік Віталій загинули в стр ашній автокатастрофі. В них був прийомний син, якого ті всиновили десять років тому. Юрко, якому всього лише дванадцять років.
Заповіт складено не було, бо ж все це сталось дуже швидко та трагічно. Та й хто взагалі думає про таке? Я сповна можу забрати Юрчика до себе та виховувати і забезпечувати, адже ми з чоловіком дуже добре живемо, адже ведемо сімейний бізнес але мама мені порадила оформити квартиру на Юру та оформити опікунство над ним, щоб ні він не потрапив в інтернат і щоб квартира не потрапила до рук шахраїв, або що.
Тим часом містом ширились чутки, адже воно в нас невелике, а тому тут чутки поширювались з швидкістю світла. Все таки така катастрофа викликала великий фурор та жах в жителів міста. І ці чутки, як то не дивно, дійшли і до біологічної матері Юри – Іванки.
Жінка була позбавлена батьківських прав, ще коли Юрі було півтори рочки, адже залишила його самого в квартирі на декілька днів, тим самим мало не 3ам0ривши дитину г0л0д0м. Але тут вона дуже швидко пригадала, що колись народжувала дитину(хоча під час пологів вона була п’яна, то дивно, що взагалі пригадала).
І що ви думаєте вона вирішила зробити? Правильно, поновитись в батьківських правах. Я запитувала в адвоката нашого і він сказав, що невеликий шанс все таки є, але це навряд чи можливо, адже він теж знає Іванку, як і я. А вона днями не просихає, вся запухша та мало не синя ходить. Не тому що б ита, а тому що п’є по-чорному і п’яна весь час ходить по місту і падає. Того і синя.
Але та все одно продовжувала намагатись стати опікуном Юри, бо нібито в неї в комісії працює брат знайомого, а тому їй точно дадуть опіку, а вона отримає квартиру. Я ж також подала документи на опіку і вже готувалось все необхідне.
Іванка розуміла, що опіку скоріш за все дадуть мені, бо умови для життя та порядність в сотню разів кращі, ніж в неї. Плюс я для Юри не чужа людина, адже він знає мене як рідну тітку, а Іванку як місцеву пиячку. І тоді вона пішла на шантаж: «Платіть мені сто тисяч гривень, а я не оформлюю опікунство над Юрою і не заважаю вам з квартирою».
Яка ж іронія була, коли ми разом прийшли в органи опіки і Іванці відмовили, по зрозумілих причинах, а ми їй не платили ні копійки. Зла була, страшно, але зате Юра зараз живе з нами та більше не хвилюється про те, чи не відправлять його часом жити до тієї пиячки.
