Зал, де все ще чекають
Я запізнився на свою електричку. Не тому що загаявся — просто затримався. Дурно, прикро, і, чесно кажучи, безвихідно. Стояв на порожньому пероні станції Західна, палив уперше за багато років — відкрито, ніби вже нічого не страшно — і дивився, як у темряву зникають червоні вогні хвоста поїзда. Затягувався жадібно, ніби в цьому димі міг знайти сенс, якого давно не було. А потім раптом зрозумів: поспішати більше нікуди. Туди, куди я збирався, нічого не зміниться. А додому… додому повертатися не хотілося. Там — лише пустота. Там усе, що я колись сам і покинув.
Я пішов уздовж платформи, наче сподіваючись знайти інший шлях, інший шанс, інший поворот. Але крім мокрого асфальту, каламутних калюж і свого відображення в них, нічого не було. Дощ тільки починався — дрібний, холодний, майже непомітний. Я зайшов у зал очікування — старий, продуваний наскрізь, з тріщинами на стелі, запахом іржі, сирості і часу, який тут зупинився.
За календарем була весна, але в залі все ще відчувався зимовий холод. Старі батареї більше скреготали, ніж гріли, під лавками збирався бруд, а від стін віяло холодом. Біля вікна сиділа жінка років сорока з хлопчиком, на вигляд восьмирічним. Він їв холодні вареники з пластикового контейнера, старанно, ніби виконував завдання. На ньому була шкільна форма, а зверху — пальто, акуратно складене на колінах. Біля ніг — потертий рюкзак. Він жував уважно, кривляючись — вареники, мабуть, перетворилися на камінь. Жінка дивилася у вікно, але ніби крізь нього. Під очима у неї були синці, руки лежали на колінах, як у людини, що тримається з останніх сил. Пальці тремтіли. Наче ось-ось щось всередині трісне.
Я б не звернув на них уваги, якби не її голос:
— Ти ж розумієш, що він не повернеться?
Ці слова, вимовлені глухо, ніби виривалися з саме душі. Мов камінь, що випадає з грудей. Хлопчик не зреагував. Просто кивнув і продовжив їсти. Так, наче чув це не вперше. Так, наче в цих словах не було нічого нового.
Мені стало соромно. Не за них — за себе. За те, що підслухав. За те, що теж когось не дочекався, що пішов. Захотілося вийти назад у дощ, промокнути, очиститися до кісток, забутися. Я підвівся, підійшов до дверей, і раптом почув:
— Не сердься на нього. Він просто не зміг. Він слабкий.
На слові «слабкий» її голос задрижав, ніби саме зараз, вимовляючи це вголос, вона усвідомила — остаточно. Хлопчик міцніше стиснув виделку. Кістляві пальці побіліли. Він мовчав.
Я не пішов. Чомусь повернувся, сів ближче до них. Не щоб втрутитися — просто не знав, де мені ще бути. Ця тиша між ними — у ній було більше правди, ніж у будь-якому крику. Жінка глянула на мене. Швидко, без злості. Просто погляд людини, яка втомилася.
— Вибачте, — сказав я. — Моя електричка пішла трохи раніше.
Вона кивнула. Обличчя залишалося нерухомим, немов з каменю. А хлопчик раптом подивився на мене і спитав:
— А у вас хто пішов?
Питання було просте, ніби не вимагало відповіді. Або вимагало — саме зараз, саме тут.
— Я сам, — відповів я. — Я сам пішов.
Він кивнув. Наче зрозумів. І додав:
— А тепер куди?
— Не знаю, — пожав я плечима. — Поки сюди. А потім — подивимось.
Жінка підвелася. Обережно, ніби ноги були ватними.
— Ходімо, Євгенку. Нам на автобус через двадцять хвилин.
Хлопчик мовчки прибрав коробку, застебнув рюкзак. Вони вийшли. Не озирнулися. Лише двері за ними клацнула — і все. Вони розчинилися. А я залишився. Один. У цьому залі, де час ніби застиг, де у повітрі висів запах чужого життя.
Я глянув на лавку. Там лежала серветка. Зім’ята, зігната. Я підняв її, викинув. Ніби разом із нею — частку того, від чого давно було час відмовитися.
Півгодини я просто сидів. Мовчки. А потім увійшов дідусь. Невисокий, у поношеному піджаку, з папкою під пахвою. Від нього пахло м’ятою маззю і аптекою. Він сів поряд. Нічого не сказав. Ми просто сиділи. Хвилин десять.
А потім він заговорив:
— Я сюди щоПриходжу щодня. Привик. Ми з дружиною раніше тут зустрічалися. Вона…
