Ось як воно було…
Стояла Надія Іванівна біля кухонного вікна, дивилася, як її чоловік Тарас возиться у гаражі з якоюсь деталлю. У руці — зім’ята записочка, яку вона знайшла в кишені джинсів Оленки. Букви розпливалися від сліз, але вона знову перечитувала: *«Зустрінемося о десятьій біля під’їзду. Бабуся спить, як забита, не почує. Цілую. Твій Іванко»*.
— Господи, за що мені це? — шепотіла Надія, ще сильніше здавлюючи папірець.
Оленка з’явилася у них півроку тому. Донька сестри Тараса, Марійки, яка все життя моталася з мужиками, пила й урешті загинула в аварії. Шістнадцятирічна дівчина лишилася зовсім сама. Ну як же вони могли її кинути?
— Надю, адже це ж наша кровинка, — говорив тоді Тарас. — Куди їй йти? У дитбудинок?
І Надія погодилася. У них із Тарасом своїх дітей не було — ще в молодості лікарі сказали, що не вийде. Може, доля їм такий подарунок дарує на старість?
Як же вона помилялася.
Спочатку все було добре. Оленка слухалася, була вдячна. Допомагала по хаті, добре вчилася, звала їх тітка Надя й дядько Тарас. Надія души в ній не чаяла: купувала гарний одяг, записала на танці, навіть репетитора з англійської найняла.
— Подивіться, яка в нас розумниця росте, — хвалилася сусідкам. — Самі п’ятірки носить.
Але потім щось змінилося. Оленка почала грубити, відмовляти. Додому приходила все пізніше. А тиждень тому Надія помітила, що з комода зникли гроші.
— Оленко, ти не брала грошей із шухляди? — обережно запитала вона.
— Які гроші? — дівчина навіть не відірвала очі від телефону.
— Ну, я туди відкладала на нові кросівки. П’ятсот гривень було.
— Не брала. Може, самі витратили та забули?
Надія тоді промовчала, але в серці заболіло. Вона точно пам’ятала, що грошей було п’ятсот. І витрачати їх було нікуди — пенсія маленька, живуть ощадно.
А потім почалися нічні виходи. Оленка гадала, що її не чують, але Надія спала чутко, як усі літні люди. Чула, як скрипить дошка в коридорі, як обережно повертається ключ у замку.
Спочатку вона хотіла поговорити по-доброму. Але щоразу, коли намагалася, Оленка відмахувалася або взагалі йшла з дому.
А тепер ось ця записочка. Надія не могла зрозуміти, хто цей Іванко та що вони роблять уночі.
— Надю, а де Оленка? — зайшов у кухню Тарас, витираючи руки.
— У кімнаті. Знову у тім телефоні сидить.
— Може, варто з нею поговорити? Зовсім відбилася від рук.
— Я намагалася. Вона мене й слухати не хоче.
Тарас сів за стіл, налив собі чаю з заварника.
— А що це у тебе в руці?
Надія подала йому записку. Чоловік прочитав і нахмурився.
— Де знайшла?
— У джинсах, коли пір— Треба її шукати, — сказав Тарас, і вони разом вийшли з дому, щоб в останній раз врятувати свою, хоча й не рідну, але ж таки дитину.
