“Годі вже бухтіти, відчуваю, як шлунок злипається! Невже другий день застуди — це повага для ліжкового режиму?”
Нерозуміння чоловіком найпростіх речей стало для моєї подруги тим краєм, звідки немає повороту. Ми знайомі з Соломією ще зі школи. Завжди вважала її жінкою з кременем у душі, але те, що вона витримала цей шлюб три роки, досі здається мені неймовірним.
Її чоловік Тарас належав до тих, хто міряв світ власним аршином. Головний біль чи гарячка під сорок? Неважливо — головне, щоб вечеря стояла на столі вчасно. Для Тараса статус дружини включав ролі кухарки, прибиральниці, санітара та душогляда, але сам він до цих ролей ставився як-то осторонь, нездатний навіть до співчуття.
Навіть коли Соломія лежала в лікарні з ускладненнями після грипу, він навіть не завітав. А після виписки одразу заверевів: “Вечерю ж готувати нікому!” Коли вона відповіла, що не спала всю ніч, він лише хмикнув: “Ото лихо! Стомилася… Тоді не лінуйся, рушай до плити, вечеря сама себе не зварить!”
Соломія встала, але не до крамниці, а до РАГСу. Потім зібрала речі і відвезла їх до батьків. Мовчки, без слів і скандалів. Просто пішла.
І це був єдиний вихід. Коли кохання перетворюється на огиду, лишатися поруч — означає ламати саму себе. Тепер Соломія знову дихає вільно, і в її голосі чується сила. А я вірю — попереду в неї буде ще багато світла.
