— Досить розпускати нюні, Оленко! — розітнувся з коридору різкий голос сусідки. — Знову плачеш? Чути ж крізь стіну! Що цього разу трапилося?
Олена витерла сліви рукавом халата і неохоче відчинила двері. На порозі стояла Ганна Іванівна, тримаючи пакет із паляницями.
— Та все як завжди, тітко Ганно… Знову на роботі начальство… — почала було Олена, але сусідка рішуче зайшла до квартири.
— Годі сльози розливати, дівчино! — відрізала Ганна Іванівна, ставлячи пакет на стіл. — Скільки тобі років? Сорок три? А поводишся як школярка! Сідай, будемо чай пити й розмовляти по-людськи.
Олена слухняно пройшла на кухню. Ганна Іванівна, попри свої сімдесят шість, була жвавіша за багатьох молодих. Енергійна, з прямою спиною та гострим поглядом, вона не терпіла нарікань і жалю до себе.
— Розповідай, що там у тебе знову сталося, — наказала вона, вмикаючи чайник. — Тільки без сліз, до справи.
— Та розумієте, тітко Ганно, — Олена сіла на табурет, згорбившись, — директор сказав, що мене можуть скоротити. Економить на зарплатах, а я працюю бухгалтером усього два роки. Стаж маленький, от і під скорочення потрапляю першою.
— І що ти робиш? — запитала Ганна Іванівна, дістаючи з шафки чашки.
— Що я можу зробити? Чекаю, поки звільнять. Резюме написала, але кому я потрібна у мої роки? Молодих вистачає. Та й досвіду особливого нема…
— Стій! — Ганна Іванівна різко обернулася до Олени. — Ось у цьому твоя проблема! Ти відразу здаєшся, навіть не спробувавши щось змінити. Думаєш, директор від хорошої житті людей звільняє?
— Але що я можу…
— Можеш багато! — перебила сусідка. — Скільки років я тебе знаю? Ти розумна дівчина, акуратна, відповідальна. Пам’ятаю, як ти маму свою до останнього дня виходила, не скаржилася. А тепер через якесь звільнення в паніку впала.
Олена хотіла заперечити, але Ганна Іванівна вже розливала чай по чашках.
— Слухай сюди, — продовжила вона, сідаючи навпроти. — Мій чоловік, царство йому небесне, все життя на заводі працював. Коли завод закрили, йому було п’ятдесят дев’ять. Теж думав, що кінець, кому старий потрібен. А я йому кажу: досить нюни розпускати, роби щось! І що думаєш? Пішов у слюсарі до приватника, потім свою майстерню відкрив. До самої пенсії людям допомагав, техніку лагодив.
— Але це ж чоловік, — зітхнула Олена. — А я…
— А що ти? — спалахнула Ганна Іванівна. — Руки є? Голова на плечах? То чого ж ти як розмазня поводишся?
Олена замовкла, машинально помішуючи чай ложечкою. Ганна Іванівна мала рацію, звісно. Але як пояснити цей страх, цю невпевненість, що накриває щоразу, коли треба щось вирішувати самостійно?
— Тітко Ганно, а ви… ви ніколи не боялися? — тихо запитала Олена.
— Боялася, звісно! — розсміялася жінка. — Хто не боїться? Коли чоловіка на війну провожала, думала, з розуму зійду від страху. Коли дітей народжувала, теж страшно було. Але страх — це нормально. Головне — не давати йому собою керувати.
— Не знаю, не знаю… — похитала головою Олена. — Мені здається, я нічого не вмію, окрім як папірці перебирати.
— Дурниці! — махнула рукою Ганна Іванівна. — Пам’ятаєш, як ти мені комп’ютер налаштувала? А сусідці з п’ятого поверху податки допомагала рахувати? І скільки разів ти мені договори всякі пояснювала, коли я дачу продавала?
Олена задумалася. Справді, вона часто допомагала сусідам розбиратися з документами, розрахунками, податками. Люди зверталися до неї за порадою, дякували…
— Так, пам’ятаю, — повільно сказала вона. — Але це ж не робота…
— А чому не робота? — обурилася Ганна Іванівна. — Людям потрібна допомога, ти вмієш допомагати. То створюй свою справу!
— Свою справу? — перелякано перепитала Олена. — Та що ви, тітко Ганно! Я ж не підприємець!
— А хто підприємець? — усміхнулася сусідка. — Думаєш, вони з неба впали? Усі з чогось починали. Ось моя племінниця Наталка — була секретаркою, а тепер свій салон краси тримає. Починала вдома, одну-двох сусідок стригла, а тепер у неї три майстри працюють.
— Але це ж інше… — почала було Олена, але Ганна Іванівна її перебила.
— Ніяке не інше! Принцип один: побачив потребу — задовольнив. Ти ж бачиш, як люди мучаються з цими паперами, довідками, податками. Усі бігають, не знають, куди звернутися. А ти могла б їм допомогти.
Олена мовчала, обдумуючи слова сусідки. Справді, скільки разів вона чула скарги знайомих на бюрократичні клопоти, на необхідність заповнювати незрозумілі форми, розбиратися з документами…
— Але як почати? — невпевнено запитала вона. — Ліцензії там різні потрібні, дозволи…
— Почни з малого! — енергійно махнула рукою Ганна Іванівна. — Оголошення— Оголошення в під’їзд повісь: “Допомога з документами та податками — швидко, акуратно, недорого”, і ти побачиш, що люди не забариться звернутися до тебе, бо вміння твої — це те, що потрібно кожному.
