“Годі капризничати, я голодний! Хіба другий день застуди — це причина лежати?”
Нерозуміння чоловіком найпростіших речей стало останньою краплею у долі моєї подруги. Ми дружимо з Оксаною ще зі школи. Завжди вважала її сильною жінкою, але те, що вона терпіла цей шлюб три роки, досі вражає мене.
Її чоловік, Ігор, був із тих, хто вважав свої бажання законом. Біля тебе мігрен чи гарячка за сорок? Неважливо, головне — вечеря має бути вчасно. Для Ігоря статус дружини включав обов’язки кухарки, прибиральниці, медсестри та психологині, але сам він до цих ролей ставився байдуже і навіть співчуття від нього чекати не варто було.
Навіть коли Оксана лежала в лікарні з ускладненнями після гриппу, він навіть не відвідав її. А після виписки одразу почав з вимог: вечерю ж нічого готувати. Коли Оксана сказала, що не спала всю ніч, він сердито кинув: “Оце так біда! Страждає вона… Тоді не лінуйся, іди, рухайся, їсти хочеться!”
Оксана підвелася, але не по продукти, а до загсу. Потім зібрала речі та поїхала до батьків. Мовчки, без пояснень і скандалів. Просто пішла.
І це було правильно. Коли кохання переростає в огиду, залишатися поруч — означає ламати себе. Тепер Оксана знову себе знайшла, я чую в її голосі силу. І вірю, що попереду в неї все буде добре.
Життя навчає: іноді найважче рішення виявляється найкращим.
