Колись, давним-давно, було таке…
Ярослав довго дивився на телефон. Відтягував, знав, що не може далі. Нарешті, глибоко зітхнувши, натиснув кнопку виклику. Один гудок, другий… «Ні, не можу», — лаяв себе за боягузтво, вже збирався кинути трубку, коли раптом почув голос Степана:
— Привіт, шолудивець! Куди дівся?
— Привіт. Так, справи…
— Усе гаразд? Допомога потрібна? — одразу ж відгукнувся друг.
— Ні, усе добре. А в вас як?
— У нас теж непогано. Тільки Оленка гризе. В кохання впала, уяви? То реве, то танцює. То з хати не вижену, то до ночі десь блукає. І головне — мовчить, мов за водойманий. А ти що, не одружився ще?
Ярослав ковтнув, ніби перед стрибком у воду з висоти. Ось він — той ковзкий момент.
— Ні, але збираюся, — промовив глухим голосом.
— Невже знайшлася та, що подолала серце старого хлопця? Час вже, друже, давно час. На весілля запросиш? Обидиться, якщо пропустиш.
— Звісно. Без вас ніяк.
— До нас не збираєшся?
Ярослав чекав цього запитання. Далі — немає назад.
— Та я… в принципі, вже тут, приїхав.
— Як? То чого мовчиш, ледачий? В готелі зупинився? Катруся образиться. Коли завітаєш?
— Гей, повільше! Не встигаю за твоїми запитаннями, — засміявся Ярослав. — Зайду якось.
Насправді він приїхав півроку тому. Але другу не важливо це знати. Купував хату, облаштовував, з роботою розбирався, та й батько хворів. А головне — через Оленку не міг з’явитися раніше.
— Ніяких «якось». Чуєш? Знаю я тебе. Давай зараз же до нас, — загорівся Степан.
— Сьогодні пізно. Завтра, — пообіцяв Ярослав.
— Дивись, завтра чекатимемо. Піду Катрусю потішу.
Отак… перший крок зроблений. Якби ж друг знав, яку свиню він їм із Катрею підкинув, не радів би так. Оленка могла пишатися. А він поводиться, як боягузливий хлопчисько, що боїться знайомитися з батьками дівчини. «Та й Оленка молодець, не проговорилася. Диво просто — я її тримав новонародженою, а тепер… хочу одружитися».
Але все по порядку…
***
З першого курсу вони були друзями — Степан, Ярослав і Катря. Обоє закохалися в гарну й розумну дівчину. Її любили багато хто, але ніхто не витримував конкуренції зі Степаном і Ярославом. Через неї вони й сварилися, бо нікто не хотів поступатися. Якщо Катря й здогадувалася, які пристрасті кипіли в серцях друзів, то робила вигляд, що нічого не помічає. Ставилася до обох однаково, не виділяла нікого й, треба віддати їй належне, не користувалася своєю владою.
Хлопці скаженіли, ледь не дійшло до бійки. Потом домовилися, що якщо вона обере когось із них або взагалі іншого — не заважатимуть. Але кожен із усіх сил намагався привернути її увагу. А вона не виділяла нікого. Їм лишалося чекати.
Та в кінці третього курсу Катря раптом почалаНарешті, Ярослав зрозумів, що справжнє щастя — не в тому, щоб утекти від долі, а в тому, щоб прийняти її, навіть коли вона приходить у вигляді любові до дочки найкращих друзів.
