**Щоденник**
Перед невеличкою сценою танцювали гості, очолювані ювіляром — шестидесятип’ятирічним начальником Василя. «Боже, який чоловік…» — несхожо підспівували жінки солістці невеличкого ансамблю.
Марія з чоловіком, стомлені від веселощів, вина та ситної їжі, лишилися сидіти за захаращеним столом. На іншому кінці двоє колег щось гаряче обговорювали, а третій дрімав, уперши голову в долоні.
Марія присунулася до Василя й прошепотіла йому на саме вухо:
— Може, підемо додому? Усі напідпитку, ніхто не помітить нашої відсутності. У мене від галасу голова розболілася. — Для переконливості вона притиснула пальці до скронь.
Василь з-під лоба оглянув зал.
— Маєш рацію, тут уже нічого робити, підемо, — сказав він.
Вони непомітно вийшли з ресторану.
— Уф, як же добре! — Марія зітхнула повними грудьми, вдихаючи нічне повітря.
— Таксі? — спитав Василь.
— Ні, давай пройдемося, провітримось. — Вона взяла чоловіка під руку, і вони поволі пішли темними вуличками.
— Не втомишся на підборах? — заклопотано спитав він.
— Тоді ти мене на руках понесеш. Пам’ятаєш, як двадцять років тому? Я вдягла нові туфлі й обтерла ноги. Ми йшли з кінотеатру пішки, бо машини ще не було, а транспорт уже не ходив. Ти ніс мене додому на руках… — Марія зітхнула.
Василь стиснув її руку ліктем, натякаючи, що пам’ятає.
— Ах, які ми були молоді й закохані… Двадцять років промайнули, ніби день. Здається, неначе вчора одружилися, я чекала на Оксану, ми були такі щасливі…
— Мене чекає підвищення, а з ним — нові можливості. Скоро Оксаночка народить нам онука. А восени відсвяткуємо ювілей. Ми здорові. Хіба це не причина бути щасливими? — спитав Василь.
Марія не встигла відповісти — вони вже підійшли до дому.
Вона першою пішла в душ, змила макіяж. Вийшла ванною з мокрим волоссям, у просторому махровому халаті. Василь подумки порівняв її з Дариною, згадавши гладеньку шкіру коханки, її пружне молоде тіло, вабкі очі, густу косицю… «Що роблять з жінкою роки. Невже й Дарина через двадцять стане такою, як Марія? Ні, з нею такого не станеться, для мене вона завжди лишиться молодою, адже я завжди буду старшим на двадцять… Якби вона була зараз поруч…»
Спогади так розпалили його, що він пішов у ванну й став під крижаний душ, щоб заспокоїтися.
Вранці він дістав із шафи випрасувану сорочку, пахнучу кондиціонером, зняв із вішалки краватку. Марія завжди відразу підбирала до сорочок краватки. Із кухні тягнув аромат свіжо звареної кави.
— Хочу сьогодні поїхати на дачу. Мабуть, яблука вже падають — зберу, зварю компот, спеку шарлотку, — сказала Марія, ставлячи перед ним чашку.
— Навіщо? У суботу поїдемо разом на машині, — помітив Василь, жуючи бутерброд.
— До суботи ще три дні. Яблука зіпсуються. Та й перевірю, чи все гаразд.
— Ну, як знаєш, — допив каву, він поставив порожню чашку на стіл.
— Переночую на дачі. Не поїду вночі, та й на автобус не встигну. Вечерю залишила в холодильнику, — сказала Марія в спину чоловікові, що виходив із кухні.
Він завмер, обернувся.
— Ти справді збираєшся залишитися на ніч?
— Так. Чого ти так здивувався? Чи в тебе якісь плани? — Марія сумно посміхнулася.
— Ні… Тобі… будь обережнішою там. — Василь вийшов у передпокій.
Незабаром за ним із тріском зачинились двері.
Він сів у машину, повернув ключ запалювання. Перш ніж виїхати, набрав номер Дарини.
— Привіт. Чи розбудив? Сонечко, хочу тобі сповістити гарну новину. Марія сьогодні поїде на дачу, заночує там. Тож у нас із тобою ціла ніч, — пробурмотів у трубку.
— Зрозуміла, коханий, — співучо відповів голос Дарини, і почув щільний поцілунок.
— Розумниця моя. Чекатиму тебе ввечері. Уже сумував, — він сунув телефон у кишеню піджака і вирушив, зробивши радіо голоснішим.
Все складалося якнайкраще. Настрій Василя піднявся. «Час поговорити з Марією, розкрити все і розставити крапки. Дарина замучила запитаннями, коли ми нарешті будемо разом».
Після роботи він заїхав до магазину, купив пляшку дорогого вина, фруктів. Під будинком підвів очі до вікон квартири — світла не було. Марія справді поїхала. Швидко піднявся на третій поверх, перестрибуючи через дві сходинки. Серце боляче стиснулося в грудях, дихання збилося. «І мене роки не пощадили. Треба б у спортзал сходити…»
У передпокої швидко роздягнувся, із важкою пакетою пройшов на кухню — і завмер. Біля вікна, спиною до нього, стояла жінка. Її силует чітко малювався на тлі темряви.
— Ти… не поїхала? — промовив Василь, намагаючись, щоб голос не видав розчарування. «Треба негайно повідомити Дарину, що все скасоваВін зрозумів, що втратив все — і тільки тепер, коли Марія мовчки взяла його за руку, відчув, як безмежно великою була його дурість.
