Вперше я вийшла заміж у 18 років. Тоді, закохавшись по повні вуха в найкрасивішого парубка на селі, думала, що з ним і зустріну старість. Зустрічати довелося дещо інше – компанію його друзів, які засиджувалися в нашому будинку часом до самісінького ранку, знайомих з роботи до яких взагалі не варто ревнувати, але які чомусь буквально вішалися на його шию.
Три роки я щиро вірила всьому, що виливали в мої вуха, поки врешті особисто не переконалася в тому, що я в житті чоловіка далеко не одна єдина та прекрасна. Скільки їх було я не знаю й знати не хочу. Достатньо того, що він зрадив мені з моєю ж найкращою подругою. Розлучилися ми швидко, адже ділити власне не було чого й дітьми завестися не встигли.
Тоді, виплакавши усі сльози в подушку, я зарікалася більше ніколи не вірити чоловікам та не виходити заміж вдруге. Знаєте, як-то кажуть: «Зарікалося порося жолудів не їсти…» Тимофій знайшов мене через три місяці. Він працював експедитором, приїхав у магазин, де я тоді працювала, щоб запропонувати товар. Ми розговорилися. Заїжджати Тіма став все частіше, поки не насмілився покликати мене на побачення.
Через пів року ми вже жили разом. Я завагітніла, тож довелося пришвидшити пропозицію та весілля. Купили ділянку, Тимофій власноруч будував будинок, батьки допомагали, я пішла на нову роботу, де більше платили. Так по малу за три роки закінчили будівництво й перейшли жити у власний дім. Яка ж я була рада стати повноправною господинею, де ніхто не командував та не вказував, що та як слід робити.
Ще через три роки наша донечка Алінка пішла до школи. Вчителька у доньки молоденька та симпатична, незаміжня. Красива та добра, викликала довіру. Оскільки у наше маленьке місто її відправили по направленню, то жити Олені Віталіївні не було де. Тимофій запропонував пустити її у наш старенький дім, де ми мешкали поки будували будинок. Я була не проти, чого ж не допомогти.
Виходить сама дала добро Тимофієві поселити поруч молоденьку красуню. Зачастив чоловік у дім Олени Віталіївни. Він вдома скільки роботи не робив, скільки майстрував у вчительки. Ясна річ, що відбувалося це не через жагу до добрих справ. Запитала у Тимофія, що відбувається, а він і зізнався, що закохався у вчительки дочки. Хоче розлучатися.
І що робити? Мені нікуди йти, батьки живуть у селі, роботи там немає, орендувати житло дорого. Пішла плакатися подрузі, а вона й каже, мовляв, пливи за течією. Удавай ніби змирилися та готуєшся до розлучення, а сама також приведи у дім іншого мужика. Тоді й побачиш, що буде.
Думала, що справжня дурня, але подругу таки послухала. Привела себе у порядок, підкупила кілька нових суконь, пофарбувала волосся, а тоді й покликала в гості колегу, Валєру. Він уже давно дивився на мене, як кіт на сметану. Про чоловіка збрехала, сказала, що він у відрядження поїхав, а донька у бабусі. Валєрка прийшов при параді, з квітами, цукерками та шампанським. Бачили б ви його обличчя, коли я гостя у вітальню провела, а там Тимофій телевізор дивиться.
-Тимофій, чи не міг би ти звільнити для нас кімнату, у нас тут з Валєрою побачення відбувається?
Мій чоловік мало з дивана не звалився, скандал учинив, до Валєрки битися поліз. А я дурненьку включила, мовляв, а яка тобі різниця, ми майже розлучені, тож маю право влаштовувати своє особисте життя.
Після того курйозу любов Тимофія до молоденької вчительки кудись поділася та й Олена Віталіївна невдовзі вийшла заміж за сина Валентини Миколаївни, вчительки математики. Наш будинок вона звільнила, бо переїхала до чоловіка. Тимофія мого, наче підмінили. Квіти дарує, вечерю готує, після себе посуд прибирає й на вихідних на побачення мене запрошує.
Тож, дорогі жіночки, не поспішайте робити дурниці та одразу розлучатися, будьте хитрими й тоді замість самотніх вечорів на вас чекатиме другий медовий місяць.
