Моє дитинство минуло в дитячому будинку. Що, звісно, закарбувалося на все життя.
Тут познайомилася з дітьми, які не знали, хто така мама. Тим паче для них було чуже навіть саме слово «тато». Мінусами життя в дитячому будинку було те, що ми не знали, що діється там, за межами цього закладу.
У нас також були часом свята. З нетерпінням чекали Нового року, бо саме в цей день нам роздавали подаруночки. Здебільшого це були цукерки, в основному карамельки. Ми раділи і їм. Просто інших у нас не було.
Часом ми ходили разом з вихователькою до лісу. Це були дуже приємні подорожі. У лісі ми знаходили дикорослі яблуні і насолоджувалися їхніми плодами. Набивали ними кишені і ласували всією дорогою.
Для нас були ласощами навіть незварені макарони. Одного разу, пам’ятаю, під час розвантаження продуктів розірвалася і розсипалася пачка макаронів. Не пропала жодна макаронина – ми все визбирали і з’їли. Вони нам особливо смакували. Навіть з піском.
Коли мені виповнилося шість рочків, то забігала в ясельну групу – міняла маленьким діточкам підгузники. За це мені няні давали жменю горішків. Я не з’їдала їх сама, а несла дівчатам у кімнату. Там ділили горішки між собою.
Однієї ночі мені приснився доволі яскравий сон. Саме після цього сну круто помінялося все моє життя.
Наснилася мені пані – висока, красива в червоному платті. Я гралася між дерев, а вона підійшла до мене і несподівано поцілувала в лоб. Від дотику її губ я проснулася… Мені було дуже радісно на душі.
Усе так і сталося, як у цьому сні. За два дні до кімнати зайшла няня і сказала, щоб я одягалася – зараз за мною зайдуть.
Коли я вийшла у коридор, то мені назустріч вийшла така ж висока пані, як мені наснилася, і простягнула до мене руку:
-Привіт! Я твоя мама. Поїхали зі мною.
Так у мене розпочалося інше життя. Я розгублено глянула на няню, а вона погладила мене по голівці і сказала:
-Іди, Лесю! Тепер у тебе будуть батьки. Ти знайшла свою сім’ю. Згодом ти усе зрозумієш, дитино.
Я з цією жінкою, що назвала себе мамою їхала у поїзді. Вона турботливо накривала мене ковдрою і цілувала в лоб. Мені це було незвично і водночас дуже приємно.
Через тиждень мене охрестили, залишивши ім’я Леся. Від гостей, які прийшли до нашої хати, з незвички я ховалася під столом.
Гості питали, що зі мною. Мама усміхалася і казала, що я так граюся. Опісля звикла, що до нас приходять гості, і я вже займала власне місце за столом.
Зараз я уже доросла. Сама виховую двійко дітей – двох гарненьких донечок.
Нещодавно вирішила все-таки знайти своїх кровних батьків. Знайшла лиш маму – жінку з пустим поглядом і набряклим тілом від частих заглядань у чарку. Тато з життя відійшов кілька років тому з цієї ж причини.
Я поверталася додому і дякувала життю, що в мене склалося все добре – маю маму, чоловіка і двох донечок. Маю любов і мету в житті.
