Такси шурхало шинами по мрячній осінній дорозі. Літній водій неспішно вів машину знайомими вуличками Львова й украйцем поглядав у дзеркало на пасажирів.
Молода жінка тримала на руках немовля, мабуть, піврічне, тому його здивувала названа адреса – міський дитячий будинок.
Батьки виглядали щасливою парою: він – високий, статний військовий у формі старшого лейтенанта ППО, вона… Просто гарна молода жінка з величезними блакитними очима й світлим волоссям, що розсипалось по плечах.
— Олежку, квіти! — нагадала вона, звертаючись до військового.
— Пам’ятаю, Марічко, пам’ятаю, — відповів він і попросив водія: — Дядьку, зупиніться біля квіткового магазину.
Військовий вийшов і, не ховаючись від вітру, пішов до магазину. Водій провів його поглядом і спитав:
— Чоловік?
— Чоловік, — щасливо посміхнулась вона, поправляючи шапочку на голові дитини.
— Дитина у вас гарна, й ви самі… Навіщо ж до дитбудинку? — з докором у голосі запитав водій.
Молода мати спочатку не зрозуміла, а коли до неї дійшов прихований зміст, очі її розкрилися, і вона лише прошепотіла:
— Жах!.. Що ви подумали?..
— Та я так… У наші часи всяке буває, — потім, вже добріше глянувши на неї, спитав: — То навіщо ж туди?
— Я там виросла. Сім років, потім мене всиновили. А мій чоловік — Олег, чотири роки виховувався там же.
— У Софії Миколаївни? — водій широко посміхнувся. — Ото як! І ви, значить, з поїзда — одразу до неї? Оце молодці!
— А ви її знаєте? — жінка з цікавістю дивилася на нього.
— Та хто ж її не знає!
Водій уже збирався розпочати довгу розповідь, але двері таксі відчинилися, й у салон увійшов розкішний букет троянд у руках військового.
— Марійко, подивись, яке диво є в нашому місті! — із гордістю усміхнувся він.
— Олежку! — зраділа Марічка. — Ти навіть мені таких троянд ніколи не дарував!
— Не образься, Марічко, — виправдовувався Олег. — Кажу ж — такі троянди тільки в нас! А коли ми востаннє були тут удвох?
— Разом?.. Разом — одинадцять років тому…
…Софія Миколаївна сиділа за столом у своєму кабінеті, закутавшись у пухову хустку. У приміщенні було тепло, але хустка була така м’яка й пухнаста, так ніжно облягала плечі, що розлучатись із нею не хотілося навіть у теплі.
Випала вільна хвилина: старші діти — у школі, у молодших — тиха година. У дитбудинку незвично тихо, лише на кухні дзвеніть посуд — готують обід для дітей.
Софія Миколаївна перегортала альбом із фотографіями. Обличчя… Обличчя дітей, хлопчиків і дівчаток, юнаків… Вихованці… Кожного вона пам’ятала на ім’я, і вже дорослих чоловіків та жінок називала, як тоді, в дитинстві — Сашко, Мішко, Лесенька…
А ось — Марійка Висоцька, тепер уже вона — Шевченко. Чудової душі людина Петро Васильович усиновив її… літ уже пятнадцять минуло…
А ось — Олежко. Де ж ти, Олежко? Закінчив суворовське, вступив до льотного. Ось його фото: курсант — військовий льотчик, а в дитинстві мріяв стати ветеринаром, як Андрій Олексійович. Андрійко — теж великий шматок серця забрав, бешкетник, але не дарма, не дарма…
Приглушені кроки в коридорі. Хто б це міг бути? Стук у двері:
— Увійти! — О, Господи! Велетенський, розкішний букет троянд! А хто ж за ним ховається?..
— Олежко! Олежу, рідний мій! — Букет гепнувся на підлогу. — Де ж ти так довго пропадав?!
— Софіє Миколаївно, ну що ви… Ось же я, тут. Не писав… Не завжди була можливість. Я не сам. Ось — дружина моя. І дочка — Софійка…
— Марійко… Марічко! Невже це ти? Візьми дитину, Олежу! Давай обіймемося…
Коли емоції вляглися, гості зняли верхній одяг, сплячу дитину поклали на канапку, а самі сіли за стіл.
— Як же ви, дітки, зберегли свої почуття? Так довго в розлуці… Петро Васильович розповідав мені про вас, він дуже тепло відгукувався про тебе, Олежу.
— Я Марічці слово дав, Софіє Миколаївно. А я свою обіцянку — тримаю!
— Колись я це вже чула, — доброзичливоСофія Миколаївна глянула на них через плече, коли вони виходили у темряву вечора, і її серце стиснулось від щастя, бо знала — вони повернуться.
