— Привіт. Ми ж так і не сходили з тобою в кіно тоді, — сказав він перше, що спало на думку, забувши завчасно підготовані слова.
Олег і Марічка сиділи на набережній Дніпра й мріяли, як вступлять до університету, закінчать його, куплять квартиру…
— Іномарку придбаю, найкращу. І все в нас обов’язково вийде, — сказав Олег і кинув камінь у воду.
— Відпочиватимемо на морі чи за кордоном, — додала весело Марічка, спостерігаючи, як гаснуть кола від каменя. — Але спершу треба вступити. Набридло вже ціле життя вчитися, — зітхнула вона.
— Вступимо. — Олег обійняв її за плечі й притягнув до себе.
Їм здавалося, що ніхто до них так не кохав, і ніщо їх не розлучить.
— Ходімо додому, мама, напевно, турбується. Та й холодно. — Марічка підвелася з лавки й ахнула від болю. Нові черевики натерли ноги. Вона зняла їх і пішла босоніж по прохолодній бруківці.
— Підемо завтра в кіно? Новий фільм йде… — запропонував Олег.
Вони йшли, байдуже базікаючи про дрібниці й важливе.
— До завтра, — сказала Марічка біля свого будинку, піднялась на шкарпетки, чмокнула Олега в щоку й швидко побігла до під’їзду.
— То я візьму квитки? — гукнув він услід.
Марічка не відповіла, лише усміхнулася у дверях.
Місто ще спало, але коротка червнева ніч уже скінчилась. Світанок гасив зорі. Починався перший день дорослого життя колишніх випускників.
Олег тихо зайшов у хату, щоб не розбудити маму, роздягнувся й одразу заснув щасливим, впевненим у завтрашньому дні, сном. Після обіду він уже стояв під вікнами Марічки. Вона визирнула, і незабаром вибігла на вулицю.
— Я квитки взяв, — Олег помахав перед нею паперчиками.
— Вибач, Олеже, не зможу. Приїхала тітка з Німеччини. Вона виходить заміж і переїжджає туди. Залишила нам квартиру у Києві. Завтра ми їдемо з нею… Я переїжджаю.
— А коли повернешся? — спитав він, ще не розуміючи до кінця.
— Не знаю. Вступатиму там.
— А я? А ми?.. Ми ж мріяли разом… — Олег не вірив своїм вухам.
— Олеже, такий шанс трапляється раз. Потім, я ж не на Місяць злітаю. Можеш приїжджати. А давай ти теж вступиш у київський університет? — очі Марічки засіяли. — Правда, поїдемо разом?
— А де я житиму? А твої батьки що скажуть? У мене нема тітки з квартирою, грошей теж. Як я матері скажу? Вона сама…
— Щось придумаємо… — безтурботно відповіла Марічка.
— Коли їдеш? — глухо спитав Олег.
— Завтра вранці. Треба речі зібрати… Мама не залишить мене тут, навіть сперечатися безглуздо. Якщо любиш — знайдеш спосіб бути поруч.
— А якщо ти мене… — Олег не договорив, махнув рукою й пішов.
Марічка гукала йому, але він не обертався. Іноді зривався на біг. Лише коли вона залишилася далеко позаду, він поволік ноги. На душі не кішки шкрябали — вовчий виття стояло. «Вона поїде, знайде нових друзів, забуде мене… Хто я такий? Звичайний хлопець із провінції…»
— Ну й добре. Я все одно досягну усього. Ти ще пошкодуєш… — бурмотів він у дорозі.
А вдома впав на ліжко й два дні не рухався. Мати ледь не викликала лікарів.
— Готуйся до ісправ, Олеже. Якщо будеш так лежати — заберуть в армію. Тоді Марічка точно до тебе не повернеться.
Ці слова проняли його. Він змушував себе вчити, але бачив перед собою лише її. На перервах м’яли турник, щоб не лишалося сил думати. Він вирішив досягти всього, про що колись мріяли разом. А потім приїде до неї в Київ… Але спершу треба вступити.
Він вступив. Мати раділа. Щодня чекав листів від Марічки. Написав би сам, але не знав адреси. Дарма лаяв себе, що тоді вчинив по-дитячому. Як знайдеш її у великому місті?
Роки минули. На останньому курсі до них прийшли представники великих підприємств. Олег подав заяву на роботу у новий завод під Києвом. Хоча б ближче до неї…
Мама відпустила. Через півроку йому дали квартиру. А ще через рік він одружився з веселою кароокою Любою. У них народилася донька — Орися.
— Не подобається мені це ім’я, — надулася Люба.
— Воно прекрасне. Орися — міцна, як калина, — наполіг Олег.
За десять років він став заступником директора. З’явився будинок, іномарка. Мати продала квартиру та переїхала до них.
Олег часто їздив у відрядження — Китай, Італія, Німеччина… Одного разу йому приснилася Марічка. Вона стояла на набережній, а за нею плила ріка, як тоді. «Ми так і не сходили в кіно», — сказала вона.
Здавалося, він забув її. Але після сну почав думати знову. Де вона? Чи вийшла заміж? Одного разу вбив у пошук її ім’я та рідне місто. І знайшов.
На фото вона грала з німецьким вівчарем перед великим будинком. Інше — з сином. У профілі писалаВін закрив сторінку, глибоко зітхнув і вимкнув комп’ютер, усвідомивши, що справжнє щастя чекає на нього вдома — у посмішці Люби та обіймах Орисі.
