— Олена, привіт! Що робиш? — почувся в трубці голос подруги.
— Тільки прийшла з роботи. У тебе щось термінове? Вибач, дуже втомилася, день був божевільний, — відповіла Олена.
— Дзвоню нагадати, що завтра в мене День народження. Чекаю о сьомій у ресторані «Лелека». Відмови не приймаю. До зустрічі. — Соломія, як завжди, відключилася, перш ніж Олена встигла щось сказати.
— Хто дзвонив? — Мама вже давно стояла у дверях кімнати й слухала.
— Ти ж усе чула, — відповіла Олена. Мама образилася й підкусила губу. — Соломія на День народження запросила, — пом’якшила тон донька.
— Даремно ти того блакитного сукню не купила, зараз би якраз пригодилася, — у голосі мами відчувався докір.
— Мам, я взагалі з голови випустила, навіть подарунок не придбала. І взагалі не хочу нікуди йти. Поздоровлю потім якось.
— Якось? Соломія ж єдина твоя подруга, а ти хочеш її образити. Так взагалі сама залишишся. Я завтра куплю подарунок, не панікуй. Сходи, хоч провітришся, а то одна робота в голові. Тобі ж скоро тридцять, а ні родини, ні дітей. Та що там — жодного разу серйозних стосунків не було.
— До чого тут це? І не тридцять мені, а всього двадцять сім.
— Не всього, а вже. У Соломії повно шанувальників. Може, і тебе з кимось познайомить, — бурмотіла мама.
— Таке відчуття, що ти хочеш пошвидше від мене позбутися, як бабуся казала, «зіпхнути з рук». — Олена навіть не намагалася приховати роздратування.
— А що в цьому поганого? Діти твоїх колишніх однокласниць ось-ось школу закінчать…
— Соломія, до речі, попри купу шанувальників, теж не заміжня, — з їдкою посмішкою відповіла Олена.
— Вона-то вийде, не сумнівайся. А от ти…
— Ой, почалося, — закатила очі Олена. Мама підняла стару, болючу й нерозв’язну тему.
— Скажи ще, що збираєшся вмирати, а я не прилаштована, — вже сердито промовила донька.
— Я поки не збираюся вмирати, але час іде. Хотілося б із онуками встигнути попнянчитися, — не вгавала мама.
— Боже ж ти мій, мамо, тобі всього п’ятдесят три!
— Саме тому. Скоро на пенсію, а онуків немає. Тож завтра йди на День народження. Ой, котлети підгоріли! — Мама кинулася на кухню.
Наступного дня Олена з подарунковим пакетом у руці зайшла до ресторану. На ній було блакитне сукня, наполегливо рекомендоване мамою. Волосся вона завила й розпустила — теж за порадою. Відчувала себе незручно, ніби випадково подорослішала Аліса. Вона запізнилася через суперечку з матір’ю.
Зал був повний, усі столики зайняті. Між ними непомітно ковзали офіціанти у довгих чарних фартухах. Шум голосів накрив Олену, як морський прибій.
— Ви столик бронювали чи вас чекають? — Біля неї раптом*— Кажете, вас чекають? —* спитав адміністратор, і Олена кивнула, ніби перепрошуючи за свій неузгоджений вигляд, коли він провів її до столика, де Соломія вже сміялася з двох хлопців, один із яких, як зрозуміла Олена, був призначений спеціально для неї.
