**Щоденниковий запис**
Таксі шурхотіло шинами по мокрій від осіннього дощу дорозі. Літній водій не поспішав, ведучи машину знайомими вуличками міста, і зрідка поглядав у дзеркало на пасажирів.
На колінах у жінки лежала дитина, піврічна, тому його дещо збентежила адреса, яку назвали клієнти – дитячий будинок.
Батьки виглядали щасливою парою: він – високий, статний військовий у формі старшого лейтенанта, вона – просто гарна молода жінка з великими блакитними очима та світлим волоссям, розсипаним по плечах.
— Олежку, квіти! — нагадала вона, звертаючись до військового.
— Пам’ятаю, Соломійко, пам’ятаю, — відповів він і попросив водія: — Дядьку, зупиніться біля квіткового магазину.
Військовий вийшов і, не зважаючи на вітер, пішов до магазину. Водій провів його поглядом і спитав:
— Чоловік?
— Чоловік, — щасливо усміхнулася вона, поправляючи шапочку на дитині.
— Дитина у вас гарна, і ви самі теж, схоже, в порядку. Нащо ж у дитбудинок? — з докором у голосі запитав водій.
Жінка спочатку не зрозуміла, а коли зрозуміла його натяк, очі її розкрилися від жаху, і вона ледь прошепотіла:
— Жах… Що ви подумали?..
— Та я так… Хто його знає… Зараз усе буває, — потім, вже добріше подивившись на неї, додав: — То нащо ж у дитбудинок?
— Я там виросла. Сім років, а потім мене усиновили. А мій чоловік — Олег, чотири роки виховувався там же.
— У Тетяни Михайлівни? — водій широко посміхнувся. — Ото як! І ви, значить, з поїзда — одразу до неї? Оце молодці!
— А ви її знаєте? — жінка з цікавістю подивилася на нього.
— Та хто ж її не знає!
Водій збирався розповісти більше, але двері таксі відчинилися, і в салон увірвався розкішний букет троянд у руках військового.
— Соня, глянь, яке чудо в нашому місті! — військовий гордо усміхнувся.
— Олежку! — здивувалася Соломія. — Ти навіть мені таких троянд не дарував!
— Не ображайся, Соню, — заспокоїв він, — кажу ж, такі троянди тільки в нас! А коли ми були тут разом востаннє?
— Разом? Разом — одинадцять років тому…
…Тетяна Михайлівна сиділа за столом у своєму кабінеті, закутана у пухову хустку. У будинку було тепло, але хустка була така м’яка, так ніжно обнімала плечі, що не хотілося з нею розлучатися.
Здалося вільну хвилину: старші діти — у школі, молодші — на тихій годині. У дитбудинку незвично тихо, тільки на кухні дзвеніть посуд — готують обід.
Тетяна Михайлівна перегортала альбом із фотографіями. Обличчя… Обличчя дітей, хлопчиків і дівчаток, дорослих… Вихованці… Кожного вона пам’ятала і називала так, як у дитинстві — Сашко, Мішко, Оленко…
Ось — Соломія Шевченко… Ні, тепер уже Коваленко. Чудовий чоловік Володимир Олександрович усиновив її, ще пам’ятаю — п’ятнадцять років тому…
Ось — Олежок. Де ж ти, Олежку? Закінчив Суворовське, вступив у льотне… Ось його фото: курсант — військовий льотчик, а в дитинстві мріяв бути лікарем, як Микола Сергійович. Коля теж забрав великий шмат серця, бешкетник, але не дарма, не дарма…
Тихі кроки в коридорі. Хто б це міг бути? Стукіт у двері:
— Увійти! — О Господи! Величезний букет троянд! А хто ж за ним?..
— Олежку! Олежку, рідний мій! — Букет упав на підлогу. — Де ж ти так довго пропадав?
— Тетяно Михайлівно, ну що ви, ось же я. Не писав, ну не завжди виходило… Я не один. Ось — моя дружина. І дочка — Тетяночка…
— Соломійко… Соню! Невже це ти? Візьми дитину, Олежку! Дай ми обіймемося…
Коли перші емоції вщухли, гості зняли верхній одяг, дитину поклали на диван, а самі сіли за стіл.
— Як же ви, дітки, зберегли ті почуття? Так довго в розлуці… Володимир Олександрович розповідав про вас, дуже тепло відгукувався, Олежку.
— Я Соні слово дав, Тетяно Михайлівно. А я своє слово — тримаю!
— Колись я це вже чула, — добродушно засміялася вона. — Соню, а у тебе як все склалося?
— Щасливо, Тетяно Михайлівно! — По її обличчю було видно, що вона не бреше. — Закінчила медінститут, разом з Іваном та Остапом, моїми братами. А ви знаєте, образити мене вони нікому не дозволять. Тепер я — педіатр, як тато. А з Олегом ми завжди були поруч, навіть коли розлучалися… А ось — наша дочка, Тетяночка, навіть ім’я не обговорювали.
— Ну, здравствуй, Тетяночко, — Тетяна Михайлівна нахилилася над дитиною, — дай боже тобі щастя. А дідусь вже бачив онуку?
— Поки ні, Тетяно Михайлівно, ми одразу до вас… — винувато усміхнулася Соломія.
— Подзвоніть йому від мене, попередьте, а то серце в Володимира й Людмили розірветься від радості. — Тетяна Михайлівна повернуласяКішка Матуся муркотіла, лежачи біля маленької Тетяночки, і в дитячому будинку знову запанував спокій, наче саме тут вони знайшли своє найважливіше — любов, яку не втратили за роки розлуки.
