Таксі шелестіло шинами по мокрій від осіннього дощу дорозі. Літній водій не поспішаючи вів машину знайомими вуличками міста й нишком поглядав у дзеркало на пасажирів.
На колінах у молодої жінки спав дитина, півроку відроду, тому його трохи збентежила адреса, яку назвали клієнти – міський дитячий будинок.
Батьки виглядали щасливою парою: він – високий, статний військовий у формі старшого лейтенанта повітряних сил, вона… Просто гарна молода жінка з великими блакитними очима й світлим волоссям, що розсипалось по плечах.
— Василю, квіти! — нагадала вона, звертаючись до військового.
— Пам’ятаю, Соломійко, пам’ятаю, — відповів він і попросив водія: — Дядечку, зупиніться біля квіткового магазину.
Військовий вийшов і, не зважаючи на вітер, пішов до крамниці. Водій провів його поглядом і спитав:
— Чоловік?
— Чоловік, — щиро усміхнулась вона, поправляючи шапочку на дитині.
— Дитина у вас гарна, й ви самі — вроді все гаразд. Нащо ж до дитбудинку? — з докором у голосі запитав водій.
Молода мати спершу не зрозуміла, а коли до неї дійшов прихований зміст його слів, очі її розкрилися від жаху, і вона лише прошепотіла:
— Жах!.. Ви що подумали?..
— Та я так… Хто його знає… У наш час усяке буває, — потім вже доброзичливо подивився на неї й спитав: — То нащо ж до дитбудинку?
— Я там виросла. Сім років, а потім мене усиновили. А мій чоловік — Василь, чотири роки виховувався там же.
— У Ганни Миколаївни? — водій широко посміхнувся, — Ото як! І ви, значить, з поїзда — одразу до неї? Оце молодець!
— А ви її знаєте? — жінка з цікавістю дивилась на нього.
— Та хто ж її не знає!
Водій збирався розповісти більше, але двері таксі відчинилися, і в салон увійшов розкішний букет троянд у руках військового.
— Соломійко, подивись, яке диво є в нашому місті! — військовий гордо усміхнувся.
— Василю! — з захватом скрикнула Соломія, — Ти навіть мені таких троянд не дарував!
— Не ображайся, Соломійко, — виправдовувався Василь, — кажу ж — такі троянди тільки в нашому місті! А коли ми востаннє були тут удвох?
— Разом? Разом — одинадцять років тому…
…Ганна Миколаївна сиділа за столом у своєму кабінеті, закутана у пухову хустку. У приміщенні було тепло, але хустка була така м’яка й пухнаста, так лагідно обгортала плечі, що розлучатись із нею не хотілося навіть у теплі.
Випала вільна хвилина: старші діти — у школі, у молодших — тиха година. У дитбудинку незвично тихо, тільки на кухні дзвенять посудом — готують обід для дітей.
Ганна Миколаївна перегортала альбом із фото. Обличчя… Обличчя дітей, хлопчиків і дівчаток, молодих людей… Вихованці… І кожного вона пам’ятала на ім’я, і вже дорослих чоловіків та жінок називала, як у дитинстві, — Сашко, Михасик, Оленка…
А ось — Соломія Шевченко, ні — тепер уже Коваленко. Доброї душі чоловік, Тарас Васильович, усиновив її, мабуть, п’ятнадцять років тому…
А ось — Василь. Де ж ти, Василю? Закінчив Суворовське училище, вступив у льотне. Ось його фото: курсант — військовий льотчик, а в дитинстві мріяв стати ветеринаром, як Олексій Семенович. Льоша — теж унім у серці залишив, бешкетник, але не дарма, не дарма…
Приглушені кроки в коридорі. Хто б це міг бути? Стук у двері:
— Увійдіть! — О Боже! Величезний, розкішний букет троянд! А хто ж за ним ховається?..
— Василю! Васильку, рідний мій! — Букет упав на підлогу, — Де ж ти так довго пропадав, Василю!…
— Ганно Миколаївно, ну що ви, Ганно Миколаївно. Ось я, тут. Не писав, ну не завжди виходило… Я не сам. Ось — моя дружина. І донечка — Ганнуся…
— Соломійко… Соломійчику! Невже це ти? Візьми дитину, Васильку! Давай ми з Соломійкою обіймемось…
Коли емоції вщухли й серця забились рівніше, гості зняли верхній одяг, сплячу дитину поклали на канапку, а самі сіли за стіл.
— Як же ви, діти, зберегли свої почуття? Так довго в розлуці… Тарас Васильович розповідав мені про вас, дуже тепло про тебе говорив, Василю.
— Я слово дав, Ганно Миколаївно. А я своє слово — тримаю!
— Колись я це вже чула, — доброзичливо засміялась Ганна Миколаївна. — Соломійко, а в тебе як склалось?
— Щасливо, Ганно Миколаївно! — По її обличчю було видно, що вона не лукавить. — Закінчила медичний, разом із Олегом і Андрієм, моїми братами. А ви знаєте, що образити мене вони нікому не дозволять. Тепер я — педіатр, як тато. А з Василем ми завжди були поруч, навіть коли в розлуці… А ось — наша донечка, Ганнуся — ім’я навіть не обговорювали.
— Ну, здоровенькі були, Галю, — Ганна Миколаївна схилилась над дитиною, — дай Боже тобі щастя. А дідусь уже— А дідусь уже бачив онуку?
— Поки що ні, Ганно Миколаївно, ми одразу до вас… — в— Покличте його від мене, попередьте заздалегідь, а то серце в Тараса й Марії розірветься від раптового щастя, — промовила Ганна Миколаївна, повертаючись до Василя з лагідною усмішкою: — Ну, привітайся з Мамочкою, вона вже давно на тебе дивиться.
