Одного разу я знав, що ми обов’язково зустрінемось…
Рік тому Дмитро їхав з роботи та випадково побачив її. Поки шукав поворот, повертав назад — вона вже зникла. З тих пір, коли наставала туга, він приїздив сюди, сидів у машині й чекав, що знову побачить її. Уявляв, як вийде й скаже: «Привіт! Яка несподіванка!..»
Вони вчилися в одному класі. Звичайна дівчина, нічого особливого, хіба що відмінниця. Він не звертав на неї уваги. Тоді йому взагалі дівчата не подобались. Стільки років разом вчились, росли, а всі однокласниці стали майже рідними. Як можна закохатись, скажімо, у сестру? Абсурд. З хлопцями дружив, але це зовсім інше. З кимось із дівчат спілкувався більше, з кимось менше. А її не помічав.
Попереду маячили ЗНО. Якщо раніше Дмитро до оцінок ставився спокійно, тепер почав хвилюватись. Мама мріяла, щоб він після школи вступив на юридичний, став адвокатом, як батько, який раптово помер два роки тому від інфаркту.
Адвокатом Дмитро бути не хотів. Мріяв про програмування, сучасні технології. А для університету потрібна математика.
Вчитись набридло. Але університет — це не школа. Там знаєш, навіщо вчишся. І не всі знання знадобляться в житті.
Олександрович, вчитель математики, на початку уроку нагадав:
«Оцінка за контрольну — це оцінка за півріччя. Попереду іспити, звикайте. Неважливо, які були до цього».
Ті, хто вчився добре, напружились, а ті, хто слабко знав предмет, зраділи — з’явився шанс виправитись.
Приклади Дмитро вирішив швидко, а ось задача не піддавалась. Час добігав, а він не міг знайти рішення. Почав нервово озиратись, шукаючи, у кого списати. Попереду сидів товстун Коваленко. Навряд допоможе, але Дмитро все ж постукав його ручкою по спині. Той навіть не обернувся.
Позаду сиділа відмінниця Оксана Шевченко. Від неї допомоги не дочекаєшся — ніколи не підказувала.
Поруч сидів друг Вітька. Теж не геній математики. Дмитро підсунув йому свій листок, але той відмахнувся: «Не заважай, сам не встигаю».
На сусідньому ряду сиділа Марченко з тим самим варіантом. Але в неї питати не став — вона була в нього закохана, потім не відчепишся.
Олександрович пройшов повз, схрестивши руки за спиною. Високий, худий, у сірому піджаку, він трохи схилявся над партами, нагадуючи журавля. Зупинився біля Коваленка, глянув у його зошит, похитав головою й пішов далі.
До кінця уроку залишилось зовсім мало. Раптом хтось легко торкнувся його плеча.
Дмитро обернувся й зустрівся поглядом із Оксаною. «Давай», — беззвучно промовила вона. Він віддав їй листок із нерозв’язаною задачею. Олександрович наближався. Дмитро нервував: чого вона так довго?
«Лисенко, будь уважнішим. Знайди помилку в розв’язанні», — вчитель постукав пальцем по зошиту сусіда.
І в цю мить на парту впав листок. Дмитро схопив його — внизу був розв’язок. Він швидко переписав його, а тінь Олександровича вже нависла над столом. Серце замерло. Але пролунав дзвінок.
«Здаємо роботи», — командував вчитель.
Дмитро з полегшенням поклав зошит на стіл і вийшов у коридор.
«Дякую, ти врятувала», — сказав він Оксані, коли та вийшла.
«Та годі. У нас однакові варіанти, не складно».
Ніколи б не подумав, що мовчазна відмінниця Оксана допоможе. Ніколи не підказувала, а тут… Повз пройшла Марченко й убила його поглядом. Та й біс із нею.
Після уроків Дмитро чекав Оксану біля школи.
«Як ти зрозуміла, що в мене проблема?» — йшов поруч.
«Ти вертівся і нервував».
«БояВін глянув на неї, і в очах знову спалахнули ті самі золотисті іскорки, ніби час повернувся назад.
