“Привіт. Я дружина Юри. Можна увійти?”
Тиждень медичний університет дзижчав перед майбутніми змаганнями з волейболу. Команда медиків грала проти політехніків. Подруга зранку умовляла Марію піти подивитися гру.
— Не люблю я волейбол, взагалі спорт не розумію,— відмовлялася Марія.
— Що там розуміти? Просто підтримаємо наших, щоб виграли. Ну, будь ласка, заради мене,— благала Олена.
— Не перемога наших тебе хвилює, а Олег,— зітхнула Марія і погодилася.
Зал був переповнений, усі лави уздовж стіни зайняті. Гра захопила й Марію. Незабаром вона кричала разом з усіма, махаючи прапорцями. У медиків вони були червоні, як полум’я, у вболівальників політеху — сині. Зрештою, медики перемогли. Подруги раділи, ніби це була їхня заслуга.
— Додому? — спитала Марія, коли вони вийшли з університету.
Вже давно стемніло, засяяли ліхтарі.
— Давай зачекаємо Олега, привітаємо. Зараз переодягнеться,— охриплим від криків голосом попросила Олена.
ЧекануВони чекали, і хвилина, коли Олег вийшов разом зі своїм суперником Ігорем, стала початком чогось нового.
