Про нашу сім’ю не можна сказати, що ми щасливі. З самого початку все пішло не так, мабуть, ми не підходили одне одному. А тут наразі моя хвороба не додавала спокою в наше хитке сімейне життя.
Захворіла я, коли донечці було чотири роки. Тяжко хворіла, з ліжка майже не вставала. Лікарі обіцяли, що я одужаю, але не швидко. Такі прогнози не подобались чоловікові, не любив, коли я хворіла, а наразі ще й надовго. Почала я помічати, що віддалився: в лікарні провідував не часто, часу не вистачало. Я до цього ставилася з розумінням, такий він. З донечкою моя мама сиділа, поки я в лікарні. Перед вихідними попросилася в лікаря з’їздити додому. Викликала таксі, тому що ходити багато ще не могла, але до таксі дійшла сама. Приїхала у квартиру (добре, що на першому поверсі живемо), відкриваю двері, проходжу, а на дивані чоловік із дівкою в усій красі. Дівиця швидко вділась, і вибігла з квартири. Сварилися з чоловіком усі вихідні, він навіть не відмовлявся, що гуляє направо і наліво.
Я не змогла його простити, і подала на розлучення. Та не все так просто. Його неможливо було просто позбутися. Розлучалися через суд, подав на розподіл майна. А щоб ще більше мене зачепити, подав заяву, щоб донечка залишилась із ним. В той час я хворіла, і всі переваги були на його стороні. Донечку залишили з татом.
Пройшов час, я вилікувалась, як обіцяв лікар, вийшла на роботу, заробітна плата хороша. Аліменти плачу, бачусь із донечкою щотижня, люблю її маленьку. Колишній почав говорити мені, що в нього ні на що не вистачає часу, дитина забирає багато часу. А я відпочиваю, могла і наразі забрати донечку, бачу, що він тільки цього і жде, але поки що не буду. Нехай виховує поки що.
